5 – Люсі Дезмонд

– Вбивство?! – глянула в очі Дену та не повірила своїм вухам. Вбивство. В Сансент Веллі. Вперше за... Багато років.
– Так Роуз і мені треба їхати... – він гучно видихнув та на останок, обійняв мене, зарившись носом у моє руде волосся. Схоже, йому воно подобалося навіть більше ніж мені, хоча нещодавно, я хотіла його відрізати. Ці кучері.... За ними складно піклуватися. І часу зовсім не маю на це, адже змін з кожною новою роботою стає більше і більше...
– Їхати, але ж... Ми... Ти та я... – я не могла повірити в те, що він їде. А повинна була.
"Він Слідчий і це його робота, Роуз. Ти повинна розуміти, що Дена може не бути днями вдома." – говорила я сама собі. Розум відмовлявся приймати реальність. Хотілося, щоб він завжди був поряд. Відтоді, тобто від моменту зараз, як ми зблизилися, я не хочу бути сама. Не хочу і не буду.
– Я йду з тобою. – говорю рішуче, дивлячись на Деніела, який вже вдягається у свій одяг. Той ще не до кінця висох, але в цілому... Так, його можна вдягати.
– Що? Роуз, ти... Ні. Ти залишишся вдома і точка. Тут ти в безпеці. А що як, вбивця буде десь там? Поряд? Місто маленьке і... Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться. Та й будь з ким у цьому місті, поки я тут Слідчий. – Пан Слідчий був готовий до виходу, але поки поправляв своя краватка у дзеркала. Я підійшла до нього та обійняла. 
– Ден, будь ласка... Не залишай мене... – я подивилася на нього очима кота з мого улюбленого мультфільму "Шрек".
– Не можу, Роуз... Люба... – він тяжко зітхнув. – Пробач, але моя робота, розслідувати справи. І зараз, я потрібен місту як ніколи.
– Тоді візьми мене з собою! Я обіцяю бути гарною дівчинкою і нічого не чіпати! – я закивала наче скажена. Ніколи себе так не вела, але схоже, це так впливає на мене Ден. Його котяча сторона.
– Ну що ж з тобою робити... – він стиснув свої пухлі губи у тонку лінію та знов зітхнув. – Ну добре. В тебе 5 хвилин, скажу що був за містом у своєму котеджі. 
– Ура! Дякую, Дену! – і я побігла збиратися.
Вже був пізній вечір, тож, темніло досить швидко. На вулицях вже засвітилися ліхтарі, за вікном їх було видно досить добре. А місяць сьогодні гарний... Такі в мене були думки, коли ми вийшли на вулицю, щоб дістатися до машини. Але вечір був тихий та теплий, що не могло не радувати око та мене, людину, яка любить тепло.

.........
– Її звали, Люсі Дезмонд. 23 роки, не заміжня дівчина. Жила у Сансент Веллі з самого народження. Мати й тата втратила рано, а жила з тіткою. До речі, та зараз на другому поверсі та вже дає показання. Твоя черга скоро настане. Щодо тіла... То це однозначно вбивство. Її отруїли. Але чим... Потрібен час, щоб це вияснити. Бачиш, вона наче задихалася і себе душила. Це якась сильна отрута. Вияснимо. Тітка все бачила та одразу набрала у лікарню, але було запізно, коли вони приїхали. Люсі Дезмонд покинула цей світ. – пояснював Деніелу Франк, його колега судмедексперт. Схоже, дуже гарно розбирається у своїй справі, якщо так гарно все пояснює.
Франк Нюрнберг (одразу, як побачив представився мені він) був досить високим чоловіком, років приблизно 40. Темна шкіра, абсолютно лиса голова та темний одяг у вигляді кофти з горлом, джинсів та чобіт. На шиї висів бейджик, а у руках фотоапарат. 
– Добре, дякую Френку. Я піду до тітки, а ти поки наглядай за Роуз. Я скоро. – махнув рукою Ден, але я зупинила його. 
– Я піду з тобою. – залишатися одною не хотілося, та ще й поряд з... Трупом. Мені не було страшно чи щось таке, я просто не хотіла залишатися самою. А Дена все тягне залишити мене... Це... Трохи ображає мене.
– Ну добре моя маленька, – він погладив мене по голові і я, з невеликою гордістю йшла поряд з ним. На нас дивилися інші працівники поліції, але мені було все одно. Хай дивляться. – Ну добре...