4 – Клятий телефон

Він випив з мене усю душу цим поцілунком та насолоджувався цим декотрий час потому. Обіймав, лежачи поряд зі мною. Одна його руках покоїлася на моєму животі, а інша підпирала його голову.
– Знаєш, Роуз... А я чекав на цей момент... Довго чекав. – погладжування мого живота його наче заспокоювали. Він як Кіт, який щойно випив молока чи з'їв сметани. Точно Кіт. І ніяк інакше.
– Що? Ти ж казав, що тобі не подобаються твої фанатки... А я... Схоже, одна з них. – я знайшла ковдру та натягнула її по самий ніс, відводячи погляд. Чорт. Я тільки щойно зізналася йому у коханні. Ну, добре, коханням це складно назвати. До цього ще далеко, але в симпатії це точно. Точно.
– Тобто, ти зараз визнаєш, що я тобі подобаюся, Роуз? І що ти моя фанатка? – Кіт. Справжній, чорт забирай, його, Котяра. Бісить. 
– Я такого не казала. Ти сам все видумав. – бурчу собі під ніс та накриваюся з головою.
– Ну звісно-звісно, люба... – засміявся Деніел та обійняв мене. – Господи, Роуз, ти... Ти найшаленіша дівчина з усіх, яких я знав. Будь ласка, залишайся зі мною назавжди. – слова чоловіка мене вразили та після них він підняв ковдру, а саме місце де була моя шия і поцілував мене в неї. І я поплила... Як масло на гарячій пательні... Шия - як виявилося, моя та сама зона. О Боже мій...
– Це... Зізнання? – обережно питаю його, все ще знаходячись під ковдрою у своїй "домівці". 
– Ну звісно, Роуз. Ти давно запала мені в душу. Ще до вчорашньої вечірки. – чоловік посміхнувся та схоже трохи відсунувся. –  Ще до того... Це було на фестивалі квітів у березні. Пам'ятаєш? 
– Не дуже... А що там було? – я дійсно не пам'ятаю усе. Пам'ятаю, як Кіллі, ЗНОВ мене кудись привела. Заставила вдягнути сукню на старий лад та навіть танцювати наші народні танці. Було багато людей, звісно квітів... Наші дівчата Навіть зробили  статую з них у вигляді великої квітки. Квіти у вигляді квітів. Скажені дівчата... Але виглядала вона ПОМПЕЗНО.
– Була весна... Були танці... Ти у чудовій сукні... Ми танцювали разом один танець.... Ну як разом, усі хто був там... Не пам'ятаєш? Ти ще тоді ледве у ванну з яблуками не впала. Я впіймав тебе, але ти навіть не подякувала мені. Негідниця! – Пан Слідчий легенько хлопнув мене по попі і я  скрикнула.
– Хей! За що?! 
– За те що не подякувала тоді. – я відкрила лице, адже дихати під дуже товстою ковдрою було важко і подивилася одразу на Деніела.
– Дякую. – закотила очі та посміхнулася. – Але знай, я тоді була вже під градусом. 
– Так ти в нас ще й п'єш? – здивовано, наче вперше це чує спитав Ден. Але я знала. Знала, що він просто глузує з мене. Сам негідник!
– Глінтвейн був дуже кріпкий... – говорю це не дивлячись на Дена.
– Дуже? Та ти навіть не подивилася на мене. Дивилася тоді кудись... Вдалину. – він засміявся у галас.
– Ну. Я ж говорю, перебрала... 
І ось якось так ми привели останок дня у моїй квартирі, поки Дену не подзвонили з роботи. Кляті копи... Ми згадували якісь кумедні ситуації, які вже пройшли. Ось, перший був фестиваль квітів, потім літній ярмарок, на якому я вже ТОЧНО не перебрала і бачила Дена. Звісно, ми не говорили з ним багато. Добре, ми з ним взагалі-то ніколи не спілкувалися. 
А взагалі, спілкування для мене це справжній стрес та випробування. Я не та людина, яка буде усім усміхатися, коли йде кудись... Мене батько вчив бути самостійною, дорослою дівчинкою, яка не спілкується з незнайомцями і якою він міг би пишатися. Міг. Але не зможе, адже його більше нема. Знаю, він не такого життя для мене хотів... Хотів, щоб і вчилася добре, пішла до університету, а потім знайшла престижну роботу і в мене була сім'я.
Тож, я клала зусилля, коли вчилася у школі на навчання, а потім просто у роботу після його смерті. Працювала, працювала... Вчила дітей ходити, мила посуд, прибирала... Робила все, щоб просто вижити.
Не виправдала батьківських надій. Я бездарна.  
Після того, як його не стало, мені наче зламали крила. Я перестала бути собою. Закрилася в собі, а поряд була лише Кіллі. Лише завдяки їй я ходжу в люди, десь буваю... Лише завдяки її підтримці, все ще є на світі. А я думала про самогубство. Один раз, правда, але думала.
Кіллі дала мені ляпаса тоді та сказала, що більше не хоче про це чути. Вона, цитую: "Швидше сама мене вб'є, аніж я скою самогубство". І після цього, ця тема, навіть наодинці з собою, в мене не піднімалася.
А щодо дзвінка... То обличчя Дена було ніяке, коли він підняв трубку і почув ті самі слова від шефа. 
– Що... Що трапилося, Дену?.. 
– Те, що я сподівався що ніколи не станеться у Сансент Веллі, Роуз...