3 – Озеро Кигіл

– Ти що, здуріла стрибати в крижане озеро восени? От дурне дівчисько... – дивне відчуття розлилося по моєму тілу. Лежачи на якій твердій поверхні, я чула голос Деніела. Але цього не могло бути. Він десь там... Розслідує якусь справу чи щось таке, а я тут... Тільки... Відкривши очі, розумію що його голос був близько як ніколи. Тобто, Деніел, Пан Слідчий, сидів наді мною та питався повернути мене до життя. І мені це не наснилося... Що він десь далеко. Він поряд. Тут. Як вчора, я почувалася з ним, як за кам'яною стіною. 

– Що... Кха-кха... Трапилося? – я відкашляла воду та прийняла положення напівсидячи. Пісок... Ми були біля озера, на піску і схоже, Пан Слідчий мене врятував. Хоча... Я вмію плавати, але цього разу щось пішло не так... 

– Ти трапилася, Роуз. Ти. – він гучно видихнув присів поряд. Мокре пальто свідчило, що він стрибнув одразу за мною, не роздумуючи. Тобто... У пальті. Мокре. А зараз осінь. 

– Я? – щиро спитала я, не розуміючи куди він веде. До чого веде. Що хоче від мене... Подяки? 

– Так, Роуз... Ти... Шалена дівчина. І навіщо стрибала? Ти боїшся мене, Роуз?. 

– Я... Ні! Звісно, ні! Я... Дякую за порятунок, Деніеле. Але краще за мої слова скаже тобі... 

...........

– Глінтвейн. – я розлила гарячий глінтвейн по кружках та ми відправилися сидіти поряд на дивані. – Це залишилося після вечора з Кіллі... Одного з вечорів. – Деніел зняв увесь мокрий одяг, так само як і я, та повісили його на батарею. Поки він сушився, завернула нас у плед та теплу ковдру, а перед цим дала йому старий батьківський одяг. Суха та терла сорочка та штани. Щодо мене... 

Це моя квартира, тож, одягу мого тут вистачає. Одягла футболку та теплі штанці... Було тепло... І не звично... Адже, кілька годин тому, я розповідала Кіллі, як хочу сторонитися Деніела Верселя, як не хочу ставати однієї з тих його "фанаток", а зараз він сидить поряд, гріється біля батареї... Та п'є зі мною глінтвейн. У моїй квартирі. Біля мене. Я буквально відчуваю його міцні руки, м'язи... 

– То-о... Як ти здогадалася що я буду на тому пагорбі? Як знайшов мене? І здогадався що я вчора була... Демоном? – ну а що? За запитання грошей не беруть, тож, мені й цікаво.... Хоча. Він Слідчий і далеко не дурний чоловік, тому, могла й не питати. 

– Якщо я скажу, що давно дивився за тобою, ти будеш вважати мене сталкером? – неочікувано для мене зізнається Ден. – І відповідаючи на твоє питання, чи не сталкер я, то ні. Я Слідчий. Я багато кого знаю. Майже усіх дівчат та чоловіків у місті та лише одна дівчина... Тобто ти, Роуз. Ти не маєш почуттів до мене та не шаленієш від однієї моєї появи на публіці, на відміну від інших. 

– Е... Я й не маю гадки що тобі сказати. Чесно. – я шумно видихнула, не маючи ані слів, а ні думок. – Щоб ти знав, не усі все-таки дівчата шаленіють від тебе... Наприклад, Валері. Вона завжди ігнорує тебе. 

– Вона лесбійка. – каже Ден і мої щелепи падають додолу. 

– Та ти що... Вона не може... Я ж з нею спілкувалася трохи та... 

– Я бачив її з Мішель Камерті... 

– Мішель? Та ти... Та як ти це робиш? Чому ти усе це знаєш? Як?! – мені не віриться. Здається, він просто бреше та знущається з мене. Сміється за моєю спиною. 

– Так вийшло. Я не хотів влазити у чуже життя, але... Доля вирішила інакше. – він знизує плечима. – А чому ти питаєш, до речі?

– Я завжди бачила тебе здалеку, а зараз ти тут. Поряд. У моїй квартирі, біля мене... – я сперлася на диван і дивилася прямо на нього. У його сірі очі блюдця. Моє серце було спокійне, як ніколи. Я не хвилювалася щодо Денієла. Я знала, що він не зробить мені погано чи боляче. Це ж Ден. Поряд з ним я наче як за кам'яною стіною. Повторювала вже і буду повторювати це завжди... На душі так спокійно та тихо. Це дає надію, що все буде добре в мене. Можливо... В нас? Хоча про що я? Ніяких нас не було, не є і не буде. Ми з різних світів і це факт. 

– І що?.. Ти навіть не хвилюєшся поряд зі мною? Тебе не кидає в жар чи холод? Метелики у животі не турбують? – Пан Слідчий скинув з нас ковдру, якою ми грілися та штовхнув мене і я впала на спину. Моє руде волосся розкладалося по дивану, а Деніел опинився наді мною. Його руки з різних боків від моєї голови, а обличчя все ближче і ближче до мене. Я хвилююся. Дуже хвилююся. Але цього НІКОЛИ не покажу, ні йому, ні будь-кому у цьому в житті. Я крига. Я крижана дівчина. Я крижана... Чорт мене забирай... Ці очі... Наче два великих місяці на небі... – І навіть коли я так близько? – продовжував питати мене Ден. Його губи ледве торкнулися моїх. Моє серце було готово ось вистрибнути з грудей. Буквально виривалося назовні. Однак мій подих був спокійний. Рівним. Як зазвичай. 

– Ні. Ти мене не приваблюєш ані трохи. – говорю це і розумію, що брешу. Приваблюєш ти мене, Ден. Ще і як. Але я цього не скажу тобі. НІКОЛИ.

 – А мені здається, що ти брешеш. – прошепотів мені у губи чоловік і поцілував як вчора. Спочатку обережно, майже не наполягаючи... Але коли я відповіла на його поцілунок... У нього наче селився біс. 

Демон. Його губи не цілували мене, а кусали. Виривали душу з мене. Він пив мене. І зрештою, випив усе до останньої краплі. 

"Що ти коїш, Роуз. Ви не можете бути разом. Зупинись! Досить! Тебе вб'ють дівчата..." – кричала мені тоді свідомість, але було вже запізно. Ми переступили через той самий бар'єр, який був між нами. Який я САМА поставила. І сама знищила його. 

До біса усе... Ми створені бути разом. Попри все та усіх людей на планеті. Він ідеальний. Я... Це я. Хаос. Моє друге ім'я Хаос і якщо хтось проти цього, хай скаже мені у вічі ці слова.