2 – Впіймай мене

– Ну і чого ти втекла вчора? – питала мене подруга. Ми сиділи за столиком, у моїй квартирі та дивилися на місто, яке потроху просиналося. Люди йшли на роботу, діти до місцевої школи, а бабусі до лікарні.
– Я... Я не знаю. Злякалася дуже. – обіймаю себе руками та згадую вчорашній вечір. Тобто, ніч, яка вийшла фатальною помилкою. – Ти бачила Деніела колись ТАК близько? Ти танцювала з ним Танго? Ти цілувала його на очах у всього міста?! – я почала на останніх словах підвищувати голос на подругу, адже почала злитися. І на неї (за вечірку, яка можливо стала фатальною для мене і у моїй кар'єрі), і на себе... Як я могла до такого опуститися? Дозволити себе вести так... Так розпустливо, жахливо...
– Ні, але це зробила ТИ! Ти, Роуз Прескот! Тобі треба негайно покликати його на каву та розповісти про свої почуття! – Кіллі вела себе як звичайно. Не взяла до уваги мій крик та почала гнути свою палку.
– Та ні за які фініки я це не зроблю! – кричу їй знов. – Він не знає хто я, тож хай шукає свою Попелюшку десь... Десь не в моєму обличчі! Повне місто таких!
– Та ти... Ох, Роуз! Як з тобою складно! – вона зітхнула та відкинулася на спинку стільця. – Він тобі ж подобається... А вчора, ваші іскри, які літали по всій бальній залі не бачив лише сліпий, тобто Купер! Не ховай себе та свої почуття далеко-далеко... Не замикайся у собі. Будь ласка, Роуз... Дай собі шанс на щастя, хоча б раз!
– Не можу... Кіллі, я не здатна покохати когось нормально. Ти сама бачила, як кожні мої відносити закінчувалися. Я САМА їх руйнувала. Я ходячий Хаос. Моє життя Хаос і мені одною добре. Тож, з коханням та такими вечірками покінчено. А з Деніелом... Я сподобався, так і перестане подобатися. Якось само вирішиться. За другою роботою навіть забуду про нього. – не забуду і я це сама прекрасно знаю. Деніел... 
Це той ще екземпляр. Пан Слідчий від. Деніел Версель, 27 років здається йому, старший за мене на 6 років. Найкращий Слідчий у нашому Сансент Веллі та дуже завидний холостяк. Усі дівчата по ньому сохнуть, а він одинак. Як сам зазначав, досі й шукає ту саму... Красень, розумний, інтелегентний, справжній джентльмен та чоловік, але... Але конкуренція на місце його коханої шалена. Дівчата в нашому місті готові на все, заради нього. Бачу їх погляди у його сторону кожного дня, бачу його кожного дня. Це все... Не для мене. 
Я не одна з тих шалених фанаток. Хай інші розважаються, а мені залишається лише сподіватися, що він мене не знайде та не здогадається хто та сама Попелюшка.

........
Біля нашого міста є озеро Кигіл і невеличкий водоспад без назви. Біля цього водоспаду є таємне місце, невеличка поляна на скелі з деревом, яке схоже на крісло. Раніше... У дитинстві, я часто приходила сюди з татом. Мати померла рано, тож, в мене залишився лише тато. Він розповідав, що озеро Кигіл чарівне і якщо кожен день приходити сюди, за можливості, та загадувати бажання, то воно може збутися. Озеро може допомогти його виконати, але основну роботу зробити повинна зробити ти. Багато працювати над бажанням та роботи все, щоб воно здійснилося. 
Спочатку, я загадувала повернути мати, але так як це не можливо, то... Сім'я. Я загадувала справжню сім'ю, кохання. Ну, все типово... Я ж дівчина, яка росла без матері, тож, для мене нормально бажати коханого чоловіка та повноцінну сім'ю для дітей. Щоб у моїй дітей була мати. Це... Важко.
І я працювала. Багато працювала, де завгодно і ким завгодно (в межах моїх сил), в Університет навіть не поступала після закінчення школи (і не намагалася), лише працювала та працювала для того щоб жити нормально адже після смерті батька... В мене взагалі нікого не залишилося. Окрім Кіллі. Та й Кіллі лише подруга, нічого вона не може заподіяти. Лише втягує у всілякі пригоди на п'яту точку, але... Я все одно люлю її. Подруга ж, тим паче найкраща. Одна.
– Так і знав, що ти будеш тут. – почувся чоловічий, низький голос позаду мене і я здригнулася. 
"Ну і кого там нелегка принесла? Хто знайшов це місце? І як?" – миттєвого подумала та обернувшись, не очікувала його тут побачити. Тобто... Я очікувала АБСОЛЮТНО кого завгодно, навіть Кіллі з її здатністю з'являтися неочікувано, але не Слідчого. Пана Слідчого. Пана, чорт його забирай, СЛІДЧОГО зі вчорашньої вечірки  Якого біса він тут забув? Що хоче від мене? 
– Що ти тут робиш, Деніел? – питаю його і стискаю руки в кулаки. Не подобається мені, коли хтось розкриває мої таємниці. Це місце... Моє таємне сховище. Від усіх, де я можу побути на одинці зі своїми думками. Але Пан Слідчий, то є Пан Слідчий. Йому не складно було знайти мене...  
– Та от... Свою Попелюшку шукаю... Не бачила її?.. – чоловік посміхнувся білозубою посмішкою та потягнувся до кишені за чимось.
– Ти що, казок перечитав? – нахабно посміхаюся та повертаю руки на положення раніше, на груди. – Де ти тут бачиш Попелюшку? 
— Ось вона, а ось її браслет, який вона загубила. – Деніел дістав нарешті з кишені телефон, зробив кілька жестів та показав мені екран з фото та дістав паралельно браслет з іншої кишені свого пальта... Фото... Моє. Та Деніела. На фото ми, з вчорашньої вечірки та там був наш поцілунок. Ми цілуємося. Ми. Цілуємося!!! 
І це фото було у місцевому пабліку у Фейсбуці... Заголовок "Розшукується Попелюшка", говорив сам за себе. Щоб йому пусто було! 
– Я... Я не розумію про що ти. Вперше бачу дівчину на фото та цей браслет. – звісно я впізнала і себе, і браслет, який купила на зароблені гроші. Все впізнала, шкода що моя особистість далеко не Справжня Попелюшка, а Пан Слідчий, тобто Деніел Версель, далеко не Справжній Принц.
– Справді? А мені здалося, що... – чоловік поклав у кишеню телефон, але браслет все ще був у його руці. – Ти знаєш хто вона. – жорсткий тон та кілька кроків до мене. Відстань між нами скоротилася. Ден був ближче аніж зазвичай, окрім вчорашнього вечора де ми цілувалися та майже не зробили помилку. Так, я вважаю наш зв'язок помилкою. Усе це помилкою!
Адже, життя зазвичай складне і все так просто не буває... Він Слідчий, не остання людина у місті, дуже популярний чоловік, мрія багатьох дівчат, а я... Звичайна прибиральниця, посудомийка, іноді вихователька... Я звичайна дівчина. Не те що я жаліюся на своє життя чи щось таке. В мене не все так погано, як здається, але вчорашній вечір... 
Усі ті емоції, танець, іскри між нами, поцілунок врешті решт! Усе це - не є добре. Якщо місцеві дівчата дізнаються про це - мені кінець. Не те що б я залежу від думок інших, але тут інша ситуація і Деніелу це не зрозуміти ніколи. Пан Слідчий дуже популярний та багато дівчат хочуть бути з ним. І багато хто, мабуть, здатен на все заради "кохання", можливо сильної симпатії. Дізнавшись хто та сама Попелюшка, тобто я, мене просто знищать. Можливо, не фізично, але точно нашкодять мені. Потрібно бути їхати якомога далі звідси, а тільки знайшла непогану роботу... Можливо, навіть, перспективну. Ну я сподіваюся, що хоча б на деякий час.
– Не знаю. Тобі... Здалося. Я не знаю її. Вперше бачу. – тіло раптом починає тремтіти і я роблю крок назад. Прірва у вигляді обриву та озера позаду мене тягне до себе, наче сирена моряка у морі. Пан Слідчий, роблячи до мене обережні кроки навпаки, відштовхує. Не руками, не тілом, а своїм розумом, постаттю та своїм авторитетом у Сансент Веллі. Мій зв'язок з ним, ті почуття, які зароджуються між нами неможливо пояснити... Вони заборонені. Не кимось, а мною. Я сама поставила бар'єр між нами та мені самою за нього відповідати. 
– А мені здається вона прямо тут. – чоловік простягає руку і я роблю ще крок назад, стрибаючи в озеро та через секунду лечу в прірву заборонених почуттів... Перед очима темніє, коли тіло торкається крижаної води. Ну що тут заподієш, така моя доля.