1 – Вечірка

– Я це не вдягну. – схрещую руки на грудях та дивлюся на Кіллі. Подруга виглядала на мільйон доларів, хоча ця сукня коштувала значно менше. Її білосніжна до колін спереду та подовжена позаду сукня ідеально сиділа на ній, як і крила золоті ангела на спині. Фігура пісочні часи, то є Кіллі Шердон. ІДЕАЛЬНА фігура і кожен чоловік у Сансент Веллі був згоден з цим, включаючи мене. Хоча я не чоловік, а просто дівчина, її найкраща подруга.
На цій КОСТЮМОВАНІЙ вечірці, на яку вона мене тягне, буде усе місто. Тобто, уся молодь, включаючи мене, хоча я і не хочу туди. Кіллі Шердон буде ангелом, може хтось ще буде ангелом, а вона пропонує мені бути Демоном.
– О, кицю, вдягнеш! Ще і як! – дівчина простягає мені криваво червону сукню нижче коліна, майже до п'ят. Розрізи по боках були настільки великі (на манекені, звісно, адже я її не вдягну!), що мені здавалося, можна просто не вдягати спідню білизну. Все буде й так видно. Декольте... Без коментарів. Воно величезне. Та вона трималася на грудях, ці тонкі лямки, які тримали сукню, не витримають навіть кілька кроків у ній. Просто усе спаде.
– Ні! Навіть не проси! – хитаю головою та не беру сукню у руки. Вона гарна, але не для мене. Мені б щось схоже на... Окидаю поглядом залу та біля приміряльних бачу сукню монашки. – Ідеально. Беру це. – закрита, довга, нічого не видно. Ідеальний костюм для мене, яка не любить людей та хоче триматися якомога далі від інших.
– Так! Або, якщо ще раз скажеш ні, я розповім усьому місту хто зламав носа Президенту Вашингтону. – білявка посміхнулася та дістав телефон зі своєї сумки, зробила кілька жестів та показала дуже старе наше фото. Я маленька, там мені десь 10-11, як і Кіллі, яку впізнати дуже легко, адже рудих дівчат з довгим волоссям як у мене не дуже багато і яка тримає носа нашого президента та самої Кіллі Шердон. Її на фото не впізнати, адже вона перекрасилася та дуже змінилася. Але... Сансент Веллі маленьке місто та багато хто здогадається що це вона. Ми дружимо з самого дитинства. Їй буде байдуже, адже це в далекому минулому, а ось мені... Буде соромно. ДУЖЕ соромно.
– Ти не посмієш. – говорю крізь зуби ці слова. – І я думала ти видалила це фото! Звідки воно в тебе?!
– О, кицю... Ще і як посмію. – засміялася вона не голосом ангела. Вона сама дияволиця і моя сукня як раз їй би пасувала. Але... Що є, то є. На цій вечірці, схоже, мені бути. 
Отже, як не складно допетрати, я все ж таки пішла туди та вдягла ту саму сукню. Але зверху, все ж вдягла чорний плащ, який був до самих п'ят мені. Це давало надію, що він мене якось захистить. Мій щит. Мій бар'єр.

..............
На обличчі кожного гостя повинна була бути маска і рівно о півночі, УСІ повинні були їх зняти. Без виключень. Це було негласне правило, якого дотримувалися усі гості тієї вечірки. Вона проходила у приватному будинку, де були декілька великих зал для танців, балів. Будинок був ззовні сучасний, басейн, задній двір... Все як потрібно, але спеціальні зали для балів у сучасному будинку то щось новеньке. Вперше таке бачила.
Прийшли ми туди близько опівночі.
– Ти маєш чудовий вигляд, не соромся цього. – шепнула мені на вухо мій Ангел (хоча скоріше Кара Небесна) та поправила мені зачіску. Своє руде волосся я прибрала в обережну зачіску с чорним крабиком, а маску узяла з ріжками. Кіллі не настоювала, адже там було багато їх. І з візерунками, і без, але я подумала, що... Я ж Демониця, то повинні бути ріжки. Підтримала, так би мовити, свій образ. Щодо макіяжу, свої зелені очі я підкреслила підводкою, а губи намалювала у тон сукні. Червоні. Кроваві, я б навіть сказала.
– Дякую, ти теж дуже гарна. – я не майстер на компліменти, але робити подрузі виявилося легше аніж сторонній людині. 
– І тобі дякую... О, привіт, любий! – Кіллі когось зустріла знайомого, тож потягнула мене за собою. Нічого нового, все як завжди. Я майже нікого не впізнала, але одне лице... Минуло тоді вже трохи часу, відтоді коли ми тут. Не знаю точно, але понад 5 хвилин, це точно. 
Я десь бачила його, те лице. Він був вже в залі, коли ми ввійшли та схоже, його погляд був прикутий до мене з самого початку. Щоб не зробила, він не відводив від мене своїх очей. Його костюм був схожий на персонажа з книги "Аліса у Країні Чудес", кота... Чеширського кота. Той самий костюм у смужку і того ж кольору та котячі вуха на циліндрі зі хвостом на поясі. Кіт. І посміхається як кіт. Його тонкі губи посміхаються мені, орлиний ніс вдихає мій аромат, а впалі щоки та гострі вилиця... Просто вони є. Отже, його обличчя дуже красиве. Він красивий. І такий знайомий...
– Можу я запросити чарівну Леді на танець? – я й помітила як цей Кіт, тобто Чоловік у костюмі Кота підійшов до нас та простягнув мені руку. От же ж... Кіт. Великий, нахабний Кіт.
– Е-е... – я на кілька секунд задумалася та подивилася на Кіллі. Та очима у масці Ангела говорила мені: "Йди! Йди!". І я погодилася на це, вклала свою руку в його. – Звісно. Тобто, так. Так, можна. – я дуже хвилювалася, але коли чоловік підійшов ближче, перестала чогось. Мені стало дуже спокійно поряд з ним. З цим котом, я почувалася як за кам'яною стіною. Він високий, стрункий чоловік з чорним волоссям, широким, типовим підборіддям та... О! У нього сірі очі? Дуже гарні, сірі очі. Наче сріблі блюдця.
– Можна мені зняти твій плащ? – трохи нахилившись до мене, адже як виявилося, я нижче (не на багато, але значно), прошепотів мені Кіт.
– Так... – дивлячись прямо йому в очі, наче заворожена прошепотіла у відповідь. Його руки тим часом обережно розв'язали плащ, не торкнувшись мене і той впав на підлогу. На секунду, повисла тиша. Навіть, музика припинилася і здається, хтось гучно зітхнув, але мені все одно.
А погляд Кота... О, мені здалося він роздяг мене очима. Просканував, щось собі надумав та узяв мене за руку, притягнувши мене до себе. До речі, його тіло... Було дуже сильним. І під цим костюмом, схоже, було не мало сили.
Минуло ще кілька секунд і почала грати музика. Знов. Але не така сумна, а навіть трохи... Бадьора. Я одразу впізнала її, це було танго. Танго, чорт його забирай. І я, не роздумуючи ні секунди, відштовхнула ногою свій плащ кудись назад, тим самим говорячи, що я готова... Я, чорт забирай, готова з самого народження танцювати. 
– Навіть так? – спитав Кіт мене.
– Навіть так...
О, це був не танець. Це була казка... Казка у вигляді баталії між мною та ним. Чоловіча сторона проти жіночої. Я то втікала від нього, то поверталася у цьому танці. Рухи були чіткими, наче тисячу разів відпрацьованими. І танцював він не гірше за мене, можливо, навіть краще. Усе було ідеально і в останній момент, коли він притягнув мене до себе... У мене у животі почали літати метелики. Між нами було щось БІЛЬШЕ. Було щось таке... Не описати словами, як це було. Казково. Незабутньо. Пристрасно. Гаряче. Дуже, дуже гаряче, адже він не втримався та поцілував мене. Мене. Чорт забирай, на очах усіх. І цілувався він, до речі, дуже непогано...
У той момент, я забула про все. Про де я, хто я. Що навколо нас люди, що ми танцювали одні у залі та на нас усі дивилися... Здавалося, ми були у залі одні. Більше нікого. Тільки я та цей Кіт.
Але... Але все припинилося у той момент, коли почувся голос якогось чоловіка, який сказав:
– 3... 2... 1... ЗНЯТИ МАСКИ! 
І усі почали знімати маски, включаючи мого Кота, який виявився... О ні... Ні, ні, ні! Цього... Цього не може бути! Тільки не ВІН! Як? Як я його не впізнала??? От дурепа...
По залу почався галас і усі дивилися на нас. На НЬОГО. На мене. На НАС, чорт забирай.
Мене почало нудити від кількості поглядів у мою сторону.
– Мені... Мені час йти... – я не захотіла знімати маску, тим самим порушивши головне правило вечірки. – Вибач... Я... Я не можу це зробити. Пробач. – і я тоді втекла. Ніхто мене не зупинив і це добре. Хоча не знаю, добре чи ні, але уже після півночі я була в безпеці. Вдома, у своїй квартирі та кімнаті. І мене це повністю влаштовувало.