Пролог

– Так і знав, що ти будеш тут. – почувся чоловічий, низький голос позаду мене і я здригнулася. 
"Ну і кого там нелегка принесла? Хто знайшов це місце? І як?" – миттєвого подумала та обернувшись, не очікувала його тут побачити. Тобто... Я очікувала АБСОЛЮТНО кого завгодно, навіть Кіллі з її здатністю з'являтися неочікувано, але не Слідчого. Пана Слідчого. Пана, чорт його забирай, СЛІДЧОГО зі вчорашньої вечірки  Якого біса він тут забув? Що хоче від мене? 
– Що ти тут робиш, Деніел? – питаю його і стискаю руки в кулаки. Не подобається мені, коли хтось розкриває мої таємниці. Це місце... Моє таємне сховище. Від усіх, де я можу побути на одинці зі своїми думками. Але Пан Слідчий, то є Пан Слідчий. Йому не складно було знайти мене...  
– Та от... Свою Попелюшку шукаю... Не бачила її?.. – чоловік посміхнувся білозубою посмішкою та потягнувся до кишені за чимось.
– Ти що, казок перечитав? – нахабно посміхаюся та повертаю руки на положення раніше, на груди. – Де ти тут бачиш Попелюшку? 
— Ось вона, а ось її браслет, який вона загубила. – Деніел дістав нарешті з кишені телефон, зробив кілька жестів та показав мені екран з фото та дістав паралельно браслет з іншої кишені свого пальта... Фото... Моє. Та Деніела. На фото ми, з вчорашньої вечірки та там був наш поцілунок. Ми цілуємося. Ми. Цілуємося!!! 
І це фото було у місцевому пабліку у Фейсбуці... Заголовок "Розшукується Попелюшка", говорив сам за себе. Щоб йому пусто було! 
– Я... Я не розумію про що ти. Вперше бачу дівчину на фото та цей браслет. – звісно я впізнала і себе, і браслет, який купила на зароблені гроші. Все впізнала, шкода що моя особистість далеко не Справжня Попелюшка, а Пан Слідчий, тобто Деніел Версель, далеко не Справжній Принц.
– Справді? А мені здалося, що... – чоловік поклав у кишеню телефон, але браслет все ще був у його руці. – Ти знаєш хто вона. – жорсткий тон та кілька кроків до мене. Відстань між нами скоротилася. Ден був ближче аніж зазвичай, окрім вчорашнього вечора де ми цілувалися та майже не зробили помилку. Так, я вважаю наш зв'язок помилкою. Усе це помилкою!
Адже, життя зазвичай складне і все так просто не буває... Він Слідчий, не остання людина у місті, дуже популярний чоловік, мрія багатьох дівчат, а я... Звичайна прибиральниця, посудомийка, іноді вихователька... Я звичайна дівчина. Не те що я жаліюся на своє життя чи щось таке. В мене не все так погано, як здається, але вчорашній вечір... 
Усі ті емоції, танець, іскри між нами, поцілунок врешті решт! Усе це - не є добре. Якщо місцеві дівчата дізнаються про це - мені кінець. Не те що б я залежу від думок інших, але тут інша ситуація і Деніелу це не зрозуміти ніколи. Пан Слідчий дуже популярний та багато дівчат хочуть бути з ним. І багато хто, мабуть, здатен на все заради "кохання", можливо сильної симпатії. Дізнавшись хто та сама Попелюшка, тобто я, мене просто знищать. Можливо, не фізично, але точно нашкодять мені. Потрібно бути їхати якомога далі звідси, а тільки знайшла непогану роботу... Можливо, навіть, перспективну. Ну я сподіваюся, що хоча б на деякий час.
– Не знаю. Тобі... Здалося. Я не знаю її. Вперше бачу. – тіло раптом починає тремтіти і я роблю крок назад. Прірва у вигляді обриву та озера позаду мене тягне до себе, наче сирена моряка у морі. Пан Слідчий, роблячи до мене обережні кроки навпаки, відштовхує. Не руками, не тілом, а своїм розумом, постаттю та своїм авторитетом у Сансент Веллі. Мій зв'язок з ним, ті почуття, які зароджуються між нами неможливо пояснити... Вони заборонені. Не кимось, а мною. Я сама поставила бар'єр між нами та мені самою за нього відповідати. 
– А мені здається вона прямо тут. – чоловік простягає руку і я роблю ще крок назад, стрибаючи в озеро та через секунду лечу в прірву заборонених почуттів... Перед очима темніє, коли тіло торкається крижаної води. Ну що тут заподієш, така моя доля.