1 Розділ

Тесс крутилася перед дзеркалом, намагаючись втиснути своє розпатлане сіре волосся у бодай якусь подобу зачіски. У кімнаті панував хаос: розкидані підручники, відкритий щоденник на столі, в якому було списано десятки сторінок дрібним, охайним почерком, і запах квітів, що пробивався крізь відчинене вікно.

Телефон, що лежав на ліжку, вібрував без зупину. Вона натиснула на гучний зв’язок, одночасно натягуючи улюблений об’ємний светр.

— Тесс, ти знову запізнюєшся! — голос Лілі звучав так, ніби вона вже стояла перед входом до школи. — Якщо ми не прийдемо раніше, нас знову запхають у задні ряди, і ти навіть не розгледиш свого Каїна.

Тесс посміхнулася, відчуваючи, як у грудях завмирає відлуння передчуття. Сьогодні був той самий день — день великого турніру з баскетболу.

— Я знаю, Лілі. Вже виходжу, — відповіла вона, хапаючи рюкзак. — Я просто… я сьогодні нарешті це зроблю. Я скажу йому.

У слухавці на мить запала тиша, а потім пролунав дзвінкий сміх подруги.

— О, гляньте на нашу тихоню! Невже зірки зійшлися? Знаєш, Каїн — зірка школи, а ти… ну, ти Тесс. Ти впевнена, що не хочеш просто залишитися в безпеці своєї «сірої зони»?

— Цього разу все інакше, — впевнено сказала Тесс, хоча всередині все тремтіло. — Сьогодні він побачить мене. Не просто як дівчину, яка вічно сидить на задній парті.

Вона кинула телефон у кишеню і рвонула до дверей. Пролетіла сходами на перший поверх, ледь не спіткнувшись об власні шнурки.

— Мам, я не буду снідати! Запізнююся! — крикнула вона в бік кухні, де вже чувся запах свіжої кави.

Не чекаючи відповіді, Тесс вилетіла на ґанок. Весна в цьому році була особливо яскравою: повітря було свіжим і солодким, скрізь цвіли дерева, а сонячні зайчики гралися на щойно розквітлій траві. Вона схопила свій старий велосипед, який стояв біля паркану, і натиснула на педалі.

Повітря було прохолодним, але сонце вже припікало плечі крізь тонкий светр. Місто навколо прокидалося: з вікон будинків, прикрашених квітами, лунав шум ранкової кави, а в каналах неспішно плавали лебеді.

Біля набережної вона пригальмувала і кивнула літньому чоловіку в синьому комбінезоні, який вичищав сміття з води.

— Доброго ранку, пане Анрі! Гарного дня! — вигукнула вона. Чоловік підняв капелюха і привітно всміхнувся у відповідь.

На повороті до площі, де пахло свіжою випічкою з маленької пекарні, біля дверей стояла мадам Клер у білому фартусі. Вона виставляла стіл зі свіжими круасанами на вулицю.

— Доброго ранку, мадам! Як справи? — Тесс зупинилася на мить.

— Доброго, люба! Все добре, але ти як завжди поспішаєш, — мадам Клер простягнула їй паперовий пакет з двома булочками, від яких ще йшов ледь помітний жар.

Тесс подякувала і поїхала далі вздовж каналу. На улюбленому місці біля кам’яного містка її вже чекала руда кішка на прізвисько Міну. Тесс дістала з рюкзака пакетик із кормом, висипала його на спеціальну тарілку і зачекала, поки кішка почне їсти. Вона погладила її за вушком і знову рушила в бік школи, що височіла на пагорбі.

На шкільному подвір’ї було шумно. Стіни будівлі були завішані яскравими плакатами: «Турнір з баскетболу: Підтримай команду!». Скрізь було видно кольори школи, а на стендах висіли фотографії гравців, серед яких найбільшим шрифтом було виділено ім’я Каїна.

Еллі вже чекала біля головного входу до спортивної зали. Вона була вдягнена у коротку джинсову спідницю і легку блузку, її світле волосся було заплетене в акуратний колосок. Еллі нервово переступала з ноги на ногу, постійно поглядаючи на свій наручний годинник. Коли вона нарешті побачила Тесс, то одразу випрямилася.

— Нарешті! — вигукнула подруга, підходячи до неї великими кроками. — Я вже думала, що ти застрягла десь біля каналу.

Вона міцно схопила Тесс за руку і потягнула до входу.

— Ходімо, ходімо! У залі вже яблуку ніде впасти.

Вони разом побігли до дверей спортзалу, де вже було чутно гучний гул голосів та звуки м’ячів, що вдарялися об паркет. Тесс бігла за Еллі, відчуваючи, як приємно лоскоче в грудях від думки, що через кілька хвилин вона нарешті побачить його на майданчику.

Вони увірвалися до зали, де повітря вже було наелектризоване від очікування та запаху воску для паркету. Еллі, не гаючи ні секунди, вчепилася в руку Тесс і почала пробиватися крізь щільний натовп учнів.

— Обережно, ми проходимо, — Еллі роздратовано шарпнула плечем якогось старшокласника, який заступив їм дорогу, і кинула через плече: — Можеш не стояти стовпом, тут люди йдуть!

Тесс лише винувато усміхалася, киваючи кожному, кого вони ненароком зачіпали рюкзаками. — Вибачте, будь ласка. Пробачте, — тихо повторювала вона, намагаючись згладити різкість подруги.

Зрештою, їм пощастило. Завдяки наполегливості Еллі, вони протиснулися до самого краю майданчика, зайнявши місця в першому ряду. Тесс відчула, як холодна поверхня пластикового сидіння торкнулася її ніг. Прямо перед ними була розміткова лінія, за якою починалася ідеально гладка поверхня паркету.

Раптом у залі згасло світло, залишивши лише яскравий прожектор, спрямований на центр майданчика. Вийшов ведучий — вчитель фізкультури з мікрофоном у руках. Його голос, підсилений колонками, відлунив від високої стелі:

— Вітаємо всіх на фінальному турнірі року! Сьогодні тут зійдуться найсильніші!

Першою на майданчик вийшла команда суперників — «Шторм». Вони виглядали впевнено, їхня форма яскраво-синього кольору контрастувала з темним покриттям зали. Хлопці дружно вибігли під гучні вигуки вболівальників, роблячи кілька розминочних кидків у кільце.

Але справжній гул піднявся за мить.

— А тепер... зустрічайте наших! — вигукнув ведучий. — Володарі паркету, команда «Могутні»!

З роздягальні, один за одним, вибігли гравці у темно-червоній формі. Зала вибухнула оваціями. Тесс затамувала подих. Вона бачила, як вони рухаються — злагоджено, енергійно, ніби єдиний організм.