Той мало не впав зі стільця, коли почав кидати кістки.
— Тільки не смійся.
Другий йому кивнув.
— Здрастуйте, пане Волдіне. Вам допомогти?
— Дякую, Садуку. Я впораюся.
— Ви з гори? Щось бачили?
Почувши те саме з гори другий чоловік посміхнувся, ледве стримуючись, щоб не засміятися.
— Так, Садуку, з гори. Ні, нічого я не бачив, — почувши як хихикнув, що сидить біля його співрозмовника товариш, Волдін перестав усміхатися, — мені час іти.
Садук кинув гру і підійшов до старого, — киньте пане Волдіне, давайте я допоможу вам?
Геоном погодився і дав хлопцеві важкий телескоп. Садук був завзятим гравцем і завсідником гулянок, а як тільки справа доходила до серйозних грошей, не міг собі дозволити пройти повз. Жага легких грошей завжди манила цього Есемського авантюриста. Побачивши радісним, зазвичай замкненого в собі і діда, що розчарувався, він зрозумів, що геоном (як себе любив називати Волдін) здійснив якесь цікаве відкриття. Але, ділитися з цим ні з ким не хотів.
— На уранії таки є плями? — Усміхався чоловік?
— Ні. Ураній тут зовсім не до чого.
— Тоді що?
— Птахи, друже мій, птахи.
— Вам не спадало на думку звідки прилітають птахи в наші краї? Адже вони кожен 14-місячний цикл прилітають по тому самому маршруту.
— Ні, пане Волдіне. Навіть якось не спадало на думку куди вони там летять. Летять і все тут з боку на бік.
— Ех… Не натураліст ви, друже мій. Не дано вам зрозуміти, що птахи вони такі самі, як і люди з ящірами. Шукають воду та ночліжку.
— А-а-а… — почав здогадуватися авантюрист, — птахи, значить, шукають місця, де можна переночувати? І що? Я ось теж шукаю місце, де можна відпочити, щоб у вічі ураній не палив мені. Я їх чудово розумію.
— Ось, друже мій. У цьому і вся проблема. Раніше я думав, що вони змінюють місця для відпочинку та парування залежно від активності уранія або від зміни положення тіней. Але тіні у нас як були, так і знаходилися в одному положенні до світила. Їхнє розташування коливається на рівні статистичної похибки. Це означає не в тіні справа.
— Вони закопуються у пісок? — опустив погляд Садук.
— Ні ж. Вони шукають притулку… — не встигнувши домовити натураліст, як зрозумів, що вони дійшли до комірчини старого.
— Дякую вам за допомогу, пане Садуку. Незабаром прийде мій син.
— Тато! — почулося з вулиці.
— А ось і він!
В цей час до них підбіг недавній випускник столичного університету Гайдін Грегон — син нашого геонома, як міг здогадатися читач. Рудоволосий у ластовинні, з яскравими блакитними очима, був зовні схожий на свою матір, з якою вони не жили. Одягнений був у картату помаранчеву сорочку з закатаними рукавами та джинсовими штанами на лямках, на голові була в'язана з пальми нона (легкий конічний капелюх). Взутий він був абияк, подібно до всіх жителів Сетема — у запорошені потерті дідові черевики. Після прибуття сина, Грегони попрощалися із Садуком, залишивши його на вулиці. Після зайшли до комірчини зачинили за собою двері. Авантюрист хоч і був тугодумом, але він почав здогадуватися, що йшлося про місце, де могли збиратися птахи не тільки на нічліжку, а й на годівлю. Значить воно може бути повно будь-якої живності, води та місць для відпочинку. Він зайшов з іншого боку будиночка до вікна, щоб послухати розмову старого з сином, сподіваючись, що вдасться розвідати про відкриття геонома.