Частина 1

        У далекій галактиці, біля зірки, яку ще не побачив навіть найрозвиненіший телескоп обсерваторії землянина, на одній з орбіт знаходиться самотня млява планета Діона. На перший погляд, поцяткована кратерами планета здається неживою, а вулканічна активність давно припинилася. Якби її побачив сторонній інопланетний мешканець, то не побачив би в ній нічого примітного. Один із мільярдів запустілих омертвілих каменів, покритих згори до низу океанами застиглої лави, що чергуються через смужку з ущелин і скелястих хребтів. На півночі та півдні є невеликі льодові капелюхи. Для колонізації вона не становить особливого інтересу. Але, глибоко в надрах Діони, на її внутрішній стороні розкинулася Діонська пустеля, яка покриває більшу частину внутрішньої сторони планети. Центр підземного світу висвітлює нескінченно нетлінне світило Ураній.
      Отже, піщана Діонська пустеля зовсім не млява. Її гігантські хвилі-бархани всіяні оазами різної величини, які й стають притулком для місцевої флори і фауни, а вздовж найбільших будуються міста-держави Діона, що населяються цивілізацією людей, що живуть у співдружності з ящерами. Жителі Діони ніколи не знали ночі, але з покоління в покоління серед діонців ходить стародавня легенда про старовинне місце — їхню прародину, місце, де буває удосталь вода, навколо якої росте багато дерев, а світлі дні змінюються темними. І так давня легенда залишалася легендою, якби її не наважився розвіяти один відважний мандрівник.
      Якось старий геононом-аматор на ім'я Волдін Грегон, житель невеликого містечка Есем при однойменній оазі, не поспішаючи повертався до себе додому. Настрій у нього був піднятий і він, крокуючи вулицею з задоволеним виглядом, вітався з людьми, що проходять повз нього. Одягнено на ньому було оздоблення звичайного мешканця пустелі — біла вицвіла сорочка до коротких рукавів, пісочні шорти, на голові була панама з пальмового листка, а на плечі він ніс довгастий сірий мішок, з краю якого стирчала блискуча лінза.
— Це ти Волді? — примружився невисокий, одягнений по сезону, смаглявий зморшкуватий старий, обличчя якого виглядало з крислатого капелюха з пальмового листка.
— Я, Горді, — досить усміхаючись старий йшов повз, не обертаючись обличчям до співрозмовника.
— Ти як завжди ходив на гору?
— Так.
— Щось побачив цікаве?
— Потім, Горді, потім. Немає часу.
— Ну добре. Як скажеш старовина, — посміхнувся глузливо Горді вже в спину товаришеві. Але Волді не хвилював уже не придуркуватий Горді, не те що він відчував цей глузливий погляд знайомого. Геоном йшов далі вулицею, не зупиняючись. Проходячи повз торговельні ряди він бачив веселих дітлахів біля величезного анкілозавра, що наглядають за ними молодих матусь у своїх чорних параджах (як належало за звичаями Есема), торгашів, що залучають покупців своїми товарами, навантажувачів, що перетягують габаритні товари. розташовувався намет, під яким сиділи за кальяном і грали в кістки двоє смаглявих з голим торсом чоловіків. Один із них побачивши геонома, пробурмотів сидячому навпроти: Волді йде.