Глава 9

Серед ночі, я прокинулася від гуркоту. Потрусила головою, проганяючи туман сну. З підлоги мелькнуло два фосфоресцентних ока.

- Зараза! - прохрипіла я зі сну й ввімкнула бра.

Третя година ночі. Чортове поріддя! Рогате сатанисько! Та, щоб тебе рябій біс бавив!  Клята Блекі була застукана на гарячому. Й вона, ще й мала нахабство, незадоволено на мене фиркнути. Підхопилася з ліжка однією рукою входила кішку за шкірку. Іншою щось металеве, що вона катала по підлозі. Страшенно хотілося викинути її з квартири, я навіть рвонула до вхідних дверей, але біля дверей спинилася. Бо нагадала, як ця чорна почвара дорога Матвію й скільки буде плачу потім. Зупинилася. Тяжко зітхнула. Й тут у коридорі запалилося світло. Від його яскравості я зажмурилася та поморщилася.

- Що ти робиш з кішкою? - стиха запитав Матвій.

Я промовчала, не зізнаватися ж йому, що хотіла її викинути?

- Меланія, відпусти, будь ласка, кішку та опусти ножик.

Після його слів я перевела погляд на кішку в одній руці та на …ножик в іншій.  Матвій продовжував багатозначно на мене дивився й стиха вмовляти відпустити тварину. Кішку я випустила й вона м’яко приземлилася на чотири лапи та чкурнула собі у кімнату. На ніж, я подивилася уважніше.

 - Що ти робиш ненормальна? - заверещав він, як тільки його улюблениця опинилася у безпечному місці.

- Виносила кішку й те, чим вона гралася зі своєї кімнати. Але твої слова про ніж змушують замислитися…де твоя кішка взяла ніж й чому вона з ним була у моїй кімнаті?

Якщо до того Матвій  був збентежений, то тепер у нього просто відпала щелепа.

-  Я навіть думати не хочу… що вона, як ніндзя сама відкрила двері й серед ночі з ножем лізла мене прирізати.

- Ти пришелепкувата, яка ніндзя? - ошелешено пискнув він.

Емоції з нього лилися, як з водоспаду Вікторія, щоправда, жодної доброї не було.

- Ти точно ненормальна. Несповна розуму. Ти себе чуєш? - переходив він з шепоту на ультра писк.

- Не кричи на мене, - спокійно сказала я.

- І поклади ніж. Ти мене нервуєш.

 Виглядав він і справді злякано. У його широко відкритих очах бовталася розгубленість, нерозуміння даного безглуздя й щирий страх з незнанням, що робити далі.  Я зітхнула та поклала ніж на шафу.

- Матвій, я спробую пояснити, що ти бачив?

Він запитливо на мене витріщився. Й схрестив руки на грудях. Що, певно, мало означати «я нікуди не піду, поки ти не поясниш, що за дурня тут коїться».

- Спробуй.

- Тільки пішли на кухню, я їсти хочу.

- Ти, що кішку з’їсти хотіла? - його очі знову полізли на лоб.

- Ти, що благуватий?

Моя уява відразу намалювала цю картину, мало не знудило. Розвернулася й зайшла у ванну. Вмилася. З дзеркала на мене дивилося щось схоже на доньку Шрека й упириці. На тлі блідо-зеленуватого кольору шкіри, лягали густі мазки синяви під очима й химерно відблискували зелені очі. Від побаченого скривилася. Опустила голову. Кілька хвилин потрималася за раковину руками. Що за веселеньке життя настало? Видихнула. Й пішла на кухню.

Матвій провів мене поглядом, й поставив на стіл чашку з чаєм. По кухні поповз смолисто-квітковий запах. Шлунок відізвався жалібним вурчанням. З холодильника дістала лимон, рот вмить наповнився слиною. Навіть не стала шукати ножика, щоб врізати кусочок, просто гризнула лимона. Матвій поморщився від побаченого. А я з відчуттям чистої насолоди заїла лимон шматком м’яса. Напад голоду зводив з розуму.

- Що ти робила з кішкою?

Втратив Матвій терпець спостерігати за моїми метаннями по кухні.

- Нічого особливого. Спала, прокинулася від шуму. Зловила кішку, підняла металеву штучку, яку вона ганяла по підлозі. Саме роздумувала куди кішку подіти, щоб не заважала мені спати. Й тут вийшов ти, а далі завертілася спіраль абсурду.

- Тобто, ти нічого кішці не збиралася робити?

- Від твоєї попередньої пропозиції мене мало не знудило, може не потрібно більше фантазувати на цю тему?

- А знаєш, що я бачив? Ненормальну, яка з кішкою в одній руці й ножем в іншій йшла від вхідних дверей.

- Так, грішна, я була сонна й хотіла викинути бісову Блекі, - промимрила я.

- Ти хотіла викинути мою кішку? - піджав  він губи.

- Неважливо, що я хотіла. Я ж не зробила.

- Ти не зробила цього разу, а де гарантія, що наступного разу ти з нею щось не зробиш? Ти й правда ненормальна, вона ж жива. І всього-на-всього кішка.

- О, годі! Мені шкода, що я хотіла викинути цю живу кішку, щоб вона не заважала мені спати. Шкода! Вибач!

-  О, то все прекрасно по твоєму? - озвіріло глянув він на мене.

- Все! Пішли спати. Тезу я зрозуміла. Я згусток зла, а кішка свята й недоторканна тварина. Але наступного разу, сподіваюсь, що вона не буде гратися вибухівкою  у моїй кімнаті?

Він з відчаєм вчепився руками у своє волосся, але мені у слід тільки посопів незадоволено.