Глава 8

 Для мене ранок почався, як завжди - нудило.  Матвія теж. Я відсунула його в сторону і поспішила нагнутися. Стала краще. Зайшла у ванну вмилася й почистила зуби. Життя прекрасне. На кухні Матвій варив каву.

- Чому вчора тут були мої батьки? - хриплуватим голосом, запитав він.

- Чому були батьки? Навіть не знаю…

Вийшла у свою кімнату, взяла телефон й повернулася до Матвія. Відкрила журнал дзвінків і підсунула телефон йому.

- Набирай номер.

- Навіщо?

- Пояснення буде, - сухо відповіла йому

Матвій з сумнівом на мене покосився, але номер набрав. Послухав і його обличчя витягнулося.

- Що це? - перевів він ошелешений погляд на мене.

- Розумієш, коли я тебе не дочекалася, а до цього ти тиждень чітко приходив ввечері додому, а телефон у тебе не відповідав, то я запанікувала. З вагітними таке буває.

- Ти, що обдзвонювала вчора усі лікарні?

- І морги.

- Морги? - ошелешено витріщився він на мене.

- А, що я мала думати? Ти додому не прийшов, твій телефон не відповідає, на вулиці сніг й погані дороги, - проскреготіла я.

- Що я просто не хочу з тобою ні говорити, ні бачитись. Дурепа! - огризнувся він.

Я прижмурила очі. Я вагітна й мені не хочеться капцем прибити цього простудженого на всю голову недоумка. А, хоча і я перевела погляд на сковорідку. Матвій прослідкував за моїм поглядом..

- Ти що зовсім біснувата? - похмуро глянув він на мене.

Все-таки не береже він своє здоров’я.

- Все! Я вийду прогулятися, мені не можна нервуватися й тяжке підіймати, - проговорила я вголос.

- Що ти збиралася підіймати маячлива? - необачливо запитав він.

- Труп твій…- гаркнула я.

Й навіть піднялася з-за столу, пожбуривши чашкою від кави об підлогу.

- Ти заспокойся, -  виставив він руки вперед.

- Не можу, у мене гормональні зміни в організмі. А тобі, чорт тебе забирай, усе по цимбалах. Щось мені погано...

Помацала рукою свого лоба. Лоб був мокрий, а мені бракувало кисню.

- Ненормальна! - рикнув він.

- Я ненавиджу тебе! Як же я тебе ненавиджу!!!

- Меланія заспокойся, - прикрикнув він на мене, наче то мало допомогти.

- Це ти в усьому винен!!!

Й в мене почалася істерика. Така справжня, мені бракувало кисню, тримаючись за груди опустилася на підлогу, бо ноги не тримали. З пополотнівши обличчям, він схилився за мною.

- Меланія…- його голос звучав перелякано. - Що ти робиш? Що мені робити? - він потрусив мене за плечі.

- Во…во..во…ди… - з третьої спроби вимовила я.

Підірвався, безтолково заметався по кухні, набрав у склянку води. Його руки трусилися й частину води він розхлюпав на мене. Я спробувала заспокоїтися й розпочала повільніше дихати. Тремтячими руками донесла склянку води й зробила кілька ковтків.

  Якщо чесно, то лякати мене уже став більше Матвій, аніж моя несподівана істерика. Він дістав телефон й ніяк не міг набрати номер, бо його руки ходуном ходили. Я, на мить, закрила очі й притулилася головою до дивана.

- Меланія ? - в ту ж мить, відкинувши телефон в сторону, мене потрусив Матвій.

- Все… Все, нормально…

Відкрила очі й подивилася на нього. Напружене обличчя, жах в очах, скривлені губи. Сів поряд мене. Ми мовчали, я намагалася остаточно заспокоїтись й нормалізувати дихання. Він просто сидів й сопів. Коли на нього глянула, то виглядав він вже не так моторошно. Страх його тихо попустив.

- Якого чорта це було? - в його голосі була втома.

- Не знаю. Я була сердита, потім мені забракло кисню й моє серце стало вилітати з грудей. Так мене ще ніколи не накривало. Перша істерика за все моє життя, - чесно зізналася я.

 Він важко видихнув.

- Просто в дупу таке життя.

Піднявся він з підлоги й вийшов. Я ще трішки посиділа. Істерика налякала й мене. Правду ж сказала. Це перший раз, такий феєрверк емоцій. Сиділа й прислухалася до себе. 

   У двері квартири подзвонили. Матвій пішов відкривати, а я швиденько піднялася з полу, почувши голос Олексія Олександровича й Валентини Андріївни. Чорт, ще тільки бракувало, щоб вони бачили мій сумний стан. Піднялася й поставила чайник. Показуватися їм на очі, ой як не хотілося. Але на кухню зайшла Валентина Андріївна.

- Меланія? Все в порядку?  - в її голосі лунало занепокоєння.

- Так! Просто не дуже добре почуваюсь. Токсикоз зовсім замучив.

- Ти дійсно виглядаєш занадто блідою, - дипломатично мовила вона. - Може тобі у лікарню лягти?

Тепер уже пересмикнуло мене. У  лікарню мені не хотілося.

- Ні, лікар каже, що все в мене нормально, - поспішно заговорила я. - Просто трохи …- я запустила руки у своє волосся...- Ну, знаєте, як іноді буває…нерви…