Глава 7

 Я поверталася із супермаркету. Як з’ясувалося, для того, щоб готувати по книгах знаних кухарів, потрібно мати купу цікавих продуктів: прошуто, жамбон, каперси й все… таке. Відчула себе динозавром. Але сміливо пішла у вояж по поличках супермаркету й більшу частину екзотики зі списку я придбала. Може, то вагітність тому сприяла, а може вільний час, але готувала я із задоволенням. Шкода, що не все можна було їсти. Але не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Й з впевненістю, що наступного разу буде краще, я продовжувала готувати. 

Тож дотягла пакети, склала на  лавочку й почала шукати у сумці ключі. З краєчка лавочки сидів сивий чоловік. Запах та зовнішній вигляд якого натякали, що він, або дуже сильно про себе не дбав, або був просто безхатьком. Я помітила, як він ковтнув слину дивлячись на мій пакет.

-Слухайте, а ви їсти хочете? - уже встигла запитати я.

Чоловік покосився на мене.

- Хочу, - чесно видав він.

- Тоді зачекаєте 10-15 хвилин, зараз винесу.

Чоловік тільки здивовано на мене витріщився. А я почовгала додому. З готових страв у мене була печеня з баранини під м’ятним соусом. Дістала лоток та щедро наповнила його. Прихопила столове наряддя й хліб. Та спустилася до під’їзду. Й з полегшенням видихнула, коли побачила того кадра на місці. Не була певно, що людина мене дочекається й не хотілося повною дурепою виглядати. Проте він, здається, що здивувався ще більше. Простягнула йому добро.

- Якби, дякую! -  виронив він, розгублено розглядаючи їжу.

- Будь ласка! Тільки врахуйте, що кулінарити я тільки вчуся. Страва може й трішки незвична, але сподіваюсь, що вийшло в мене добре,  - зізналася я.

Чоловік обережно відкрив лоток й з насолодою вдихнув спокусливі аромати.

- Смачного! - посміхнулася я.

Й пішла назад.

- А оце? - окликнув він мене.

- Залиште собі. В мене ще є.

Й від тих пір, час від часу я його підкормлювала.

    Так минув тиждень мого життя. Іноді божественно, а іноді пекельно. Головне було не залишатися сам на сам з думками. Невідомо до чого можна додуматися, виявивши стільки вільного часу…Тож, я постійно чимось себе займала. Розпочала ходити на курси з кулінарії, йогу та плавання, відвідала жіночу консультацію. Розважалася, як могла.

- Матвій, а ти можеш мені пояснити, як знайти найближчу аптеку біля будинку? - зателефонувала я йому. - Я стою навпроти кав’ярні «Лілея».

- Пройти ще метрів десять, потім поверни наліво, - дав він мені вказівки.

- Пройшла…й нічого не бачу. Тут тільки якась стоянка.

- Ти наліво повернула чи направо? - втрачаючи терпець, прошипів він. - Я ж тобі пояснював повернути наліво. Як можна не бачити величезної вивіски, на якій зеленими буквами написано АПТЕКА.

 Тут уже мої гормони образилися й дзвінок я скинула. Й розплакалася. Трішки постояла, морозне повітря охолодило мої палючі емоції.  І я змогла себе опанувати. Пройшла ще кілька метрів вперед й таки побачила аптеку.  

   І я молодець. Змогла сходити в аптеку й нормально купити собі вітаміни. В розумінні, не ридати на провізора й на мигах не показувати, що я хочу. Я собою пишалася. Ні, правда!    Бо вчора пішла купити хліб, молоко та яйця. Й коли на касі розбилося одне яйце, то ридала так, що пів магазину заспокоювало. Охоронець приніс нові яйця. Тільки, аби я вже пішла. А я так розчулилася, що розплакалася уже з гиканням. Підозрюю, що коли пішла з магазину, то усі зраділи.

   Прийшла додому. Цікаво, що кішка виходила зустрічати Матвія, але ніколи не виходила зустрічати мене. До Матвія вона ластилася, варто було йому сісти, як вона просила у нього погладити її. Й він кішці радів. Я роздягнулася. Пройшла у свою кімнату й мало не завила від побаченого. Ця гадина обгризла мого фікуса, якого я вже сьомий рік ростила!!! Вірніше вазон був з феноменальною тягою вижити, всі інші подаровані здохли, а цей  тримався, поки на хвостату видру не натрапив. Смикнулося око, щось плавання з йогою не сильно заспокоюють!!! Знайшла кішку. Мурло спало на вікні в кухні. Хвилину постояла над нею, хотілося її вбити за фікуса!!! Подихала, згадала, що я дівчинка, а ця тварина - жива істота. Тягу до вбивства попустило. Пішла мити руки й зайнялася вечерею. Все! Я чемпіон! Й всі живі довкола. Поки що…а то мало що може трапитися…

    Телефон бренькнув смс-кою. Заглянула. Знову повідомлення від емоційно нестабільної пасії мого чоловіка. Прочитала. Ні, дорогенька психована паняночка, сьогодні кішка займає перше місце по «доведи мене до сказу».

    Благовірний додому не поспішав. Й на вечерю я його не дочекалася. Його телефон теж не відповідав. Ближче до одинадцятої вечора, я психанула. Це він даремно молоду дружину нервував… Зайшла в гугл, знайшла телефони моргів. Й ретельно обдзвонила морги та лікарні швидкої допомоги. Після них я подзвонила його батькам.

- Олексію Олександровичу, вибачте, що так пізно, - схлипнула я, - але ви не знаєте де Матвій?

- Не зрозумів?

- Його вдома немає й телефон не відповідає, - заголосила я.

- Меланія, ти заспокойся, - перелякано заговорив він. - Зараз я спробую його знайти. Ти тільки не нервуй.