Глава 5

   Мій телефон мовчав, ще б пак він не мовчав, коли номер довелося залишити на роботі, бо я померла б від щастя кожному пояснювати, що я наразі не працюю. А новий я нікому не афішувала, окрім близьких, рідних та друзів. От він і мовчав,  роками треновані рефлекси не турбувати мене посеред робочого дня, видно, у людей залишилися. Але було незвично, таке враження, що довкола мене вакуум і я нікому в цьому світі не потрібна. Неприємні відчуття й такі живучі. Я пробувала подумати про інше, знайти позитивні моменти, переконати себе, що то все тимчасово, але відчуття гнітючої самотності та  непотрібності не покидали. Це ж треба, яка я виявилася залежна від роботи. Опинившись на волі уявлення не маю, що з тою волею робити.

  Моє життя було розплановане ще зі школи. Я мріяла поїхати з нашого селища міського типу й наполегливо вчилася, щоб вступити в омріяний ВИШ. Англійську мову я вивчила для себе. Я вчила її по книжках. Й коли прийшло до діла, то виявилося, що я можу читати, можу перекладати, а говорити не можу. Але я ж наполеглива. І я на колючку лягала, аби свого досягти.

   Коли я побачила своє прізвище серед вступників, то стрибала від радощів. Й почалося студентське життя. Моя родина, на той час, не дуже мала можливості мені фінансово допомагати, часи тоді були такі. Тож, на перших курсах я мала шикарний підробіток барменом. Потім у кафе змінився власник й миле кафе перетворилося у таку собі забігайлівку. А моїми клієнтами ставали, переважно люті алкоголіки. Щоправда, деякі під винними парами були неймовірно щедрі. Та і я освоїла декілька хитрощів. Здавалося, що можна жити, але я захворіла. Після хвороби, яка нанівець викосила мій бюджет, мені не було куди йти. Але, як водиться, не було б щастя…Терміново одній людині потрібно було зробити курсову. Я зробила. Мені заплатили. Й почалася моя нова ера здіймання на Олімп. До закінчення навчання, я вже цілком природно почувалася у заданих обставинах. Але навчання закінчилося й з гуртожитку мене попросили. Це був стрес. Речі я розіпхала по знайомих й кілька тижнів кочувала від одних друганів до других.

  Ринок праці - розчарував, пропрацювавши у кількох компаніях, я зробила відкриття, що пишучи дипломні роботи я заробляла в місяць більше. Шоколадних вакансій з пристойною зарплатнею було зовсім небагато й всі вони мали підводне каміння.

  У компанію Олексія Олександровича я потрапила випадково. Ні на що не сподіваючись, я відіслала резюме. Як потім зясувалося, що на співбесіду мене запросили, бо начальник відділу кадрів колись сам навчався в моєму університеті. Так я отримала посаду менеджера із закупівель у будівельній компанії Олексія Олександровича.

   І я працювала. Коли усі поспішали додому, я залишалася. Мені абсолютно не було куди поспішати, кімната, яку я знімала була дуже вбога. В особистому житті, хлопці, які б мали власне житло пачками біля моїх ніг не падали. А в ту кімнатку уже мені було соромно когось запрошувати. Власний куток, став наступною моєю мрією. Оцінила свої шанси й полізла в іпотеку. Мені потрібні були гроші, потрібна була посада начальника відділу продаж. Та які там вихідні? Які з 9 до 18? Коли хочеш чогось досягти, ти маєш давати більше, аніж від тебе очікують…

    А тепер я вагітна, заміжня за синком шефа й в повній розгубленості від вільного часу, який в мене з’явився. Нічого. Проаналізуємо й складемо нові плани. Буває. На те воно і життя, що б коли ти вже думав, що в тебе всі карти, воно починало грати в шахи.

   За домовленістю з Олексієм Олександровичем, я мала потурбуватися про те, щоб мій чоловік вчасно приходив на роботу. Олексій Олександрович, плекав надію, що новий статус, змусить Матвія взятися за розум й той продовжить його справу. Вигадка виглядала тако собі…

    Олексій Олександрович уже рік тягав Матвія за собою на важливі наради й збори акціонерів й щось бажання працювати до Матвія геть не наблизилося. На зборах він відчайдушно нудьгував та розважався розгляданням, або пейзажу за вікном, або секретарок. Коли ж батько від нього вимагав дати якусь пропозицію, Матвій, під примусом, щось з себе видавлював, але не всі його пропозиції мали тісний зв'язок з реальністю. А звідки ж тому зв’язку взятися, коли у хлопця було все…Думаю, що питання, а що я завтра буду їсти, його взагалі ніколи не турбувало.

 День перший. Полохливо постукала у двері його кімнати. Цілковита тиша у відповідь. Відкрила двері й зайшла. Матвій, напівприкритий ковдрою, продовжував спати міцно обіймаючи подушку.

-Як же ти її ніжно обіймаєш. Вперше бачу таке пещення подушки, - життєрадісно, а головне голосно заявила я.

 Він відкрив затуманені сном очі, випустив подушку з рук й сів.

 - Правда! Це так мило виглядає… Навіть не думала, що ти можеш бути таким …солодятком, - нарешті підібрала я слово, яке сто років тому чула від своєї бабусі.

- Я прокинувся, - уже сердито відказав він, запідозривши у моїх словах насмішку.

Але було гірше, він дійсно був …славним, стискаючи ту подушку, мов рідну.

- Тоді прошу на кухню. Тебе чекає сніданок.

День другий. Постукала. Зайшла. Замилувалася сплячим принцом. Спав обіймаючи подушку й кішку. Й ця чорна зараза, побачивши мене відразу почала хвостом метеляти. Іч, яка!

-Матвій, ти просто неймовірно ніжний хлопчик, як виявляється. І такий милий, коли спиш.

- Ти дістала.