Один

Впади, дамбо,

впади

Перед прочитанням цієї оповідки, хочу вас попросити, не сприймати її з точки реалізму і логіки. Деякі допущення були залишені для емоційного підсилення історії, яка грає в цій оповідці головну роль. Тому, якщо ваша ласка, не спиняйтеся на шляху, зациклюючись на деталях, а йдіть по історії так, як вона ллється. Важливий внутрішній світ, а не той, що навколо.

У долині стояла дамба. Її масштаби вражали кожного, хто коли-небудь приїзджав у маленьке містечко, збудоване під нею. Та останні десять років вона не викликала в людях нічого крім страху. Бетонна стіна покрилася тріщинами та корозією, ізсередини ввесь час чулися поскрипування балок і труб. Дамба, яка колись дарувала відчуття надійності та спокою, тепер приносила тільки тривогу в серця людей. Містечко спустошилось за лічені роки. Та одна душа все-таки лишилася, попри всі настороги. Це була сімдесятилітня жінка Любов.

Її будинок стояв найближче до дамби; красивий, акуратний і доглянутий. Чого не скажеш про інші, покинуті будівлі, зарослі бур'янами та цвіллю. Позаду будинка ріс вишневий сад, який простягався до самісінької стіни дамби, розписаної у петриківському стилі докуди рука дотягувалась. Місце можна було б вважати чарівним, якби не сурова реальність, у якій дамба не встоїть.

Любов щодня прибирала в будинку, витираючи пилинку з кожної книжки та фотографії, поралася в саду, домальовувала щось на стіні дамби та готовила сніданок, обід і вечерю на одного. Часом їй не вистачало людей. Вона була би рада, якби їй просто хтось знову викрикнув у паніці: “Тікайте звідси, жінко! Швидше! Ви тут загинете!” Та вже нікому було це сказати. Здавалось, білше ніхто не погукає її. Ніколи.

Але одного дня Любов усе-таки почула чийсь голос. Він був ще зовсім дитячий.

— Бабусю, — погукав її за парканом хлопчик на вигляд років восьми.

Любов здивовано глянула на нього, коли поливала квіти, й перевірила, чи нікого, крім хлопчика, більше не було.

— Привіт, — невпевнено відповіла вона.

— Що ви тут робите?

— Мушу спитати тебе те саме.

— Я граю в дослідника. Взяв із собою бінокль і порфель, як бачите. Але в мене кінчилася вода. Не наллєте мені трохи?

Розгублена жінка кивнула та запросила хлопчика зайти в дім. Поки вона набирала у пляшку води, він проходився кімнатою та розглядав фотографії на полицях.

— Ви тут самі? — запитав хлопчик.

— Так.

— А де всі?

— Вони поїхали звідси вже давно.

— Чому ж ви лишилися?

На це питання Любов не відповіла. Віддала йому пляшку з водою та стала спостерігати за тим, як він вивчає її речі.

— Може, ти хочеш чаю?

— Я б не відмовився, якщо у вас є цукор.

Вони сіли за стіл, залитий сонячним світлом із вікна. Жінка налила трав'яного чаю в чашки та підсунула хлопчику тарілку з цукром.

— Хто та людина на всіх ваших фотографіях? — спитав він.

— Це мій чоловік.

— А де він?

— Його... тут немає.

Хлопчик кивнув головою, ніби зрозумів, і задивився у вікно.

— Де твої батьки? — спитала Любов.

— Їх... тут немає.

— То звідки ти?

— Здалеку.

— І що тебе привело сюди здалеку?

— А ви обіцяєте нікому не казати?

Жінка й сама глянула у вікно на спустошену долину й мовила:

— Обіцяю.

— Що ж. Гаразд. Я тут через одну дівчинку. Вона... мені дуже подобається. Ми познайомились у школі. Вона ідеальна. Гарна, смішна і любить ті самі мультики, що і я. А ще дуже любить солодке. Та їй подобаються сміливі хлопці, а я... ніколи нічого такого не робив. Тому, зібравшись завоювати її увагу, я вирушив у подорож. Коли повернуся, вона точно буде в захваті від моїх захопливих історій про небезпечні пригоди. Бо зараз... мені їй і розповісти нічого.

— Ти сміливий хлопчина.

— Можливо. Та це треба довести.

— А та дівчинка того варта?

— Звісно ж варта. Я на ній одружуся.

— Он як.

— Ви не вірите?

— Чому ж? Вірю. Мій чоловік був такий, як ти, коли ми познайомились. Він теж намагався мене вразити. Дарував мені кольорових тваринок, зліплених із солоного тіста, робив усілякі безглузді вчинки, аби привернути мою увагу...

— І що? Це допомогло?

— Я вийшла за нього. Схоже, все-таки допомогло.

Ці слова надихнули хлопчика і він почав накладати ложкою цукор у чай.

— А що то за стіна за вашим будинком?

— Це дамба.

— А що за нею?

— Колись була вода. Можливо, вже нічого.

— Ви що, ніколи на неї не заходили?

— Ні.

— Чому?

— Я не можу тобі це сказати.

— Гадаю, якби я туди забрався, це неабияк вразило б ту дівчинку, про яку я вам розповів.

— А що як із тобою щось станеться?

— Не станеться. Я готовий до всього. Аби тільки вразити її.

— Гадаю, що якби ти просто підійшов до неї та сказав про свої почуття, тобі непотрібно було б робити таких безглуздих речей. І небезпечних.

— Але ж ви живете під цією дамбою, — мовив хлопчик. — Хіба це “ненебезпечно”?

— Мені нічого втрачати. А тобі є.

Хлопчик випив солодкий чай кількома великими ковтками й запитав:

— То ви радите мені просто підійти до тієї дівчинки та сказати, що я про неї думаю?

— Так. Упевнена, цей вчинок буде набагато дорослішим та мужнішим за будь які вистави у стилі “Гляди, як я можу”.

— Що ж... гаразд. Мабуть, так і зроблю. А як щодо вас?

— А що я?

— Ви не хочете звідси піти? Можете піти разом зі мною.

— Ні. Я не можу.

— Чому?

— Я чекаю свого чоловіка.

— Зрозуміло. Що ж, дякую вам за чай і за воду. А мені час іти. До побачення.

— До побачення, — із посмішкою мовила жінка.

Хлопчик пішов, а Любов лишилася. Вона повернулась у дім, переглянула всі ті фотографії на полицях, які розглядав хлопчик, і поринула у теплі спогади.