Возик Жужик

           В однієї бабусі жив маленький возик Жужик. Він мав металевий, зелений багажник, чотири колеса і довгу ручку від старого дитячого візочка. Кожного дня, бабуся складала на Жужика торбинки і везла їх до лікарні. Вона залишала його біля порогу і заходила з торбинками у велику будівлю.

           Поки бабусі не було, Жужик дивився у небо. Він мріяв стати літаком. Йому хотілося літати серед хмар й перевозити великі вантажі. Оце справжня робота! Не те, що зараз – возити маленькі торбинки.

          Біля Возика часто стояв великий автомобіль Санич. На ньому їздив головний лікар лікарні.
- Чому ти завжди дивишся у небо? – запитав одного разу Санич.
- Хочу стати літаком.
- Літаком? – розсміявся Санич. – У тебе навіть крил немає.

          Жужик оглянув себе. Крил дійсно не було. Але ж літаків без крил не буває!
- Якщо хочеш стати літаком, - продовжував Санич, - Тобі треба в аеропорт. Там є школа літаків
- А де знаходиться аеропорт?
- Як виїдеш за ворота, поверни праворуч і їдь прямо за місто.

          Я маю знайти аеропорт, - подумав Жужик і поїхав з лікарні.

*

          Жужик котився по тротуару, весело наспівуючи. Він уявляв, як великі літаки приймуть його у своє братство, видадуть найкращі крила і він доставлятиме важливі вантажі на інші континенти.

          Жужик не помітив, як пройшов велику відстань. Він ніколи не був у цій місцевості. Навколо стояли незнайомі будинки. Ніщо не нагадувало аеропорт. Хоча Жужик і не знав як він виглядає.
- Заблукав, брате?

          До нього під’їхав пошарпаний візок із супермаркету. Його кошик був заповнений порожніми скляними пляшками. Коли візок рухався, вони дзвінко торохкотіли.  
- Так, - кивнув Жужик.
- Мене звати Торбик. А тебе?
- Жужик. Я шукаю аеропорт.
- Навіщо?
- Хочу стати літаком.
- У тебе не вийде.
- Чому?       
- Ти маленький, двигуна немає, крил немає. Як ти збираєшся літати?
- Я не знаю, - Жужик оглянув свої потерті боки. – Але в школі літаків мені приладнають двигун, крила і навчать літати.
- А ти впертий, - здивувався Торбик. – Добре, ходімо, покажу короткий шлях.

          Вони поїхали між будинками. Дорога вивела їх на пустир порослий чагарниками. На обрії, Жужик побачив як сідають і підіймаються літаки.
- Он за тим парканом починається аеропорт, - сказав Торбик. – Але далі я не поїду.
- Чому?
- На цьому пустищі вештається небезпечна техніка. Можна без коліс залишитися а то і гірше. Тобі дійсно дуже треба в аеропорт?
- Так, - подумавши, мовив Жужик.   
- Щасти тобі, брате. А я маю встигнути здати пляшки. Треба ж на хліб заробляти, - Торбик покотився назад, торохкаючи пляшками. – Літаком він хоче стати. От жартун.  

          Жужик поїхав нерівною дорогою, озираючись на кожний шурхіт. Час минав, але він нікого не зустрічав. Заспокоївшись, Жужик згадав бабусю. Як там вона без нього? Хвилюється, мабуть?

Думки урвало тріскотіння. З кущів викотився іржавий велосипед із дзвоником на кермі. На рамі, ледь помітними буквами, було написано «Метеор».
- А ну, стій! – прохрипів велосипед. – Викладай, що в тебе є.
- У мене нічого немає, - Жужик закляк. З ним ще ніхто так грізно не розмовляв. 

Метеор об’їхав його, зазираючи у багажник.
- Зовсім порожній, - розчаровано мовив він. – Нічого взяти. Що ти тут робиш?
- Я їду в аеропорт. Хочу стати літаком.       

Метеор розсміявся. Іржавий дзвоник більше стукав ніж дзвенів.
- Ти серйозно? – велосипед раптово припинив сміятися. – Чому ти вирішив, що в тебе вийде?
- Бо я, - Жужик розхвилювався. – Бо я хочу літати. Хочу бути корисним.

Метеор здивовано глянув на Жужика, а потім відвернувся. Возик помітив, як по його рамі покотилася сльоза. Жужик під’їхав ближче.
- Що з тобою? – запитав він.
- Колись, я теж мав мрію, - сумно мовив Метеор. – Я хотів стати гоночним велосипедом, виступати на Олімпійських іграх. Але мені сказали, що я не придатний для спорту.
- Що сталося потім?
- Я блукав світом і зрештою опинився тут. Грабую випадкових перехожих.
- Сумно.
- І не кажи, - зітхнув Метеор. – Але тобі я допоможу.
- Справді?!
- Так. Я проведу тебе в аеропорт, щоб ти не потрапив у халепу.

Разом вони поїхали далі. Метеор розповідав Жужику про свій теперішній дім. Виявилось, що на цьому пустищі живуть старі автомобілі, велосипеди та інша техніка. Метеор показав возику найстаршого мешканця пустиря – комбайна без коліс. Всі звали його Джон. Ніхто не знав коли і як він тут опинився, а Джон не розповідав про це, бо не любив теревенити. Він суворо дивився на них, коли вони проїхали повз нього.

Метеор привів Жужика до паркану з металевої сітки і показав дірку.
- Ось аеропорт. Їдь он до тих будівель. Знайдеш там Портера. Він, трактор, перевозить багаж пасажирів. Іноді, ми з ним ганяємо на запасних злітних смугах. Передай йому привіт від мене. Він тобі допоможе.
- Дякую, - сказав Жужик і пірнув у дірку.
- Бувай, - Метеор торохнув дзвоником на прощання.     

*

Жужик захоплено дивився на літаки, які то сідали, до злітали у вечірнє небо. Скоро і я буду таким, - сказав собі Жужик. З такими думками, він дістався сірих будівель, які вказав Метеор.

Навколо було багато різноманітного транспорту: пересувні трапи, поліцейські автомобілі, цистерни, вантажівки і великі візки. Всі діловито їздили туди сюди, не звертаючи на Жужика жодної уваги. Як тільки він намагався заговорити з кимось, той швидко зникав, навіть не вислухавши його.
- Вибачте, - Жужик звернувся до візка заповненого валізами. – Як мені знайти Портера?
- Портера? - візок здивовано глянув на Жужика. – Він повіз вантаж до літака. Ех-хе! 

Трактор підчепив візок і потягнув за собою.
- Бачиш скільки роботи?! – крикнув візок віддаляючись. – Їдь до вежі! Там і  знайдеш Портера!