Частина третя. Подряпини від Олюсі

Ревнивець – це дитина, яка лякається чудовиськ, створених у темряві його уяви.

П'єр-Клод-Віктор Буаст

Єва нарешті прямувала до потрібного біологічного класу, думаючи над тим який сенс був в тому, щоб так мучитися. Останнім часом вона приймала якісь ідіотські рішення. Хоча чого ще очікувати від абсолютно неадекватної поїздки?

Дівчина застигла перед дверима. Що йому сказати? Згадалося, як Зоряна глузувала, генеруючи варіанти того самого діалогу. Схоже, подруга таки мала рацію. З якого боку не зайди, абсурд виходить. Вперше стало якось навіть некомфортно від ситуації, яку сама створила.

Поки Єва думала невеселі думки, все сталося як в кіно. Відчинилися двері, на порозі з’явився він і різко зупинився, коли зрозумів, що на вході вона. Нахмурився і помахав головою в німому запитанні.

— Д-добрий день, Георгію Степановичу.

— Добрий… — примружився, вивчаючи її обличчя. — А-а-а-а, стоп! Єво?

Вчитель скуйовдив своє світло-каштанове ріденьке волосся. Дівчина добре пам’ятала цю його звичку. За один урок він міг повторити несвідому маніпуляцію з шевелюрою з десяток разів. Шевелюрою… Так, тоді зачіску біолога дійсно можна було так називати. Та от зараз… Бідолаху явно не оминула проблема раннього облисіння. Зараз він перебував на тій стадії, коли волосся просто здається рідким і тонким, але не складно зорієнтуватися, що буде далі.

Єва свого часу буквально танула, коли пальці Георгія Степановича занурювалися між пасмами, обхоплювали їх на якусь долю секунди, злегка потріпували й нарешті відпускали. Ця маніпуляція відбувалася дуже швидко, ніяк не впливаючи на розповідь чергової теми з біології, а для неї в такі моменти весь світ переходив в режим уповільненої зйомки. Ох! Навіть боляче зараз дивитися на волосся вчителя, ніби хтось витягнув твій красивий спогад, пожував і виплюнув.

Втім, не все так погано. Вчитель все ще зберігав свою спортивну тілобудову, сіро-зелені очі під густими віями й милу посмішку. Тому, коли Єва трохи відійшла від розчарування через волосся, вона дійшла висновку, що чоловік все ще залишався доволі привабливим.

— А я… вже всіх вчителів провідала. От… до вас тепер зайшла.

— Справді? Приємно знати, що зміг запам’ятатися всього за один рік. Зайдеш до класу? — біолог пропустив свою колишню ученицю в порожній кабінет і, зачиняючи двері, жартома додав: — Хоча про мене й згадали наостанок.

— Комусь завжди доводиться бути останнім.

— Але не кожен останній найменш важливий, — вперше Єві довелося почути зарозумілі нотки в його голосі. Вона не знала, як на це відреагувати, тому вирішила змінити тему.

— То... і як вам вчителювання? Коли я була в одинадцятому класі, ви тільки починали працювати?

— Я все ще тут. І все ще люблю дітей і біологію. Тому, мабуть, досить непогано.

Далі діалог пішов за стандартною схемою, яку Єва сьогодні повторила більше десятка разів. Варто віддати їй належне, на запитання про наявність родини вона чесно відповіла, що отримала пропозицію і погодилася на неї. Як би там не склалося, а потрібно залишатися чесною. Та й нащо воно треба, аби хтось ненароком сприйняв її відвертість за бажання розважитися по-дорослому перед весіллям!

Дівчина почала відчувати, що все відбувається якось неправильно. Як у звичний діалог вчителя і колишньої учениці, яка прийшла його провідати вклинити питання, яке її цікавило? Та ще й після того, як розповіла про коханого нареченого.

Почалася внутрішня боротьба раціональної жінки й романтичної легковажної дівчинки. Насправді це протистояння почалося з моменту, коли на думку спала шалена ідея пошуків «колишніх», і періодично загострювалося у критичні моменти. Отож, перша наголошувала на відсутності сенсу у зізнаннях і запитаннях, якщо ти вже погодилася вийти заміж та почуваєшся цілком щасливою, а молодшенька пустунка стверджувала, що зараз триває навдивовижу цікава пригода й треба діяти не замислюючись. Пригоди звісно мало цікавили міс Раціональність, але от вона несподівано для себе відшукала власний аргумент «за». Коли з’ясуєш те, заради чого все було затіяно, отримаєш змогу «відпустити» кляте божевілля. Це як озвучити, або розписати свої думки. Дивно, але після цього вони зазвичай покидають змучену свідомість. У всякому разі, так це працювало у Єви.

— А ви знаєте, що були моїм улюбленим вчителем?

— Знаю, — сказав так, ніби вона вирішила йому розповісти щось нове й цікаве з підручника з біології для сьомого класу. — І чому ти така здивована?

— Ну-у-у…

— Єво, от ти знала в школі, в яких вчителів ходила в улюбленцях, або ж навпаки? — дочекався ствердного кивка й продовжив. — Тоді чому ти думаєш, що вчитель занадто дурний, аби зрозуміти, кому до вподоби, а кому ні?

Дівчина підперла долонею підборіддя, стиснула губи й злегка висунула їх вперед.

— Чесно кажучи, ніколи не думала про це з такого ракурсу, — дозволила погляду бездумно блукати кабінетом. — Вчитель, напевно, людину будь-якого віку здатен навчити чомусь новому. Але розумієте, я хотіла сказати дещо інше…

— Знаю, — знову той самий тон.

— Та ні! Ви певно не зрозуміли мене!

— Ти була закохана в мене в одинадцятому класі. І це так само однозначно як те, що трава зелена, а небо блакитне. Я чудово знаю й те, що таким страждало чимало старшокласниць. Школярі занадто юні, щоб вміти приховувати свої почуття й емоції. Не зрозуміло тільки, чому ти раптом вирішила підняти цю тему?