Епілог

Вже півроку працювала Валя викладачкою літератури у школі. Поступово її гіркота та запеклість минули. По шкільних коридорах носилися невгамовні дітлахи у шкільній формі, у відчинене вікно чути були звуки віддаленої грози, а Валі здавалося в цьому звуку далеке гарчання лісового звіра.

Валя часто згадувала своє перебування в лісі у братів як яскраву та значну подію у своєму житті. Вона змінила її, зробила більш стійкою та рішучою. Але й поступливою, в міру м'якою. Ці якості особливо стали в нагоді на новій роботі.

Одної неділі Валя сіла на той самий автобус. Вона їхала дорогою. Несамовито нишпорила очима в пошуках того самого місця, де колись вона вийшла... Але марно. Ні в першу, ні в другу свою подорож Валя не досягла успіху в пошуках.

Виходила в різних місцях, але це були зовсім інші дороги, з маленькими лісопосадками, в яких і заблукати здавалося неможливим!

Якось вона вирішила поїхати до сестри у село.

Стояв листопад, сніг припорошував землю.

Валя їхала, слухаючи музику з динаміків. І раптом щось знайоме промайнуло на узбіччі дороги. На сіро-коричневому листі лежала жовта кулька.

Валя тут же схопилася, мало не збивши з ніг тітку, що стояла з сумками.

- Ти куди! Божевільна!

Коли вона торкнулася кульки, та поплила над землею, блищачи квітами веселки. Летіла все швидше, ніби квапився в одне тільки їй знайоме, казкове місце.

Валя з усіх ніг, не переводячи духу, мчала за нею.

***

Коли вона увійшла до будинку, біля каміна сидів Петро. Поруч із ним стояла дівчинка в хустці і з лялькою в руках.

Вони ніби чекали на неї.

Лютий-березень 2015 року.