Розділ 7. Дуель

Весь вечір його кидало то в жар, то в холод. На лобі висипали бісеринки поту. Івана лихоманило.

Але вранці, коли Валя, що задрімала на старому тапчані, прокинулася, він уже був на ногах і тверезий.

Побачивши, що вона дивиться на нього великими від страху очима, Іван промовив:

- Збирайся! Сюди ти не повернешся.

Вони йшли лісом, який, здавалося, зібрався на бал. Ішли мовчки, вдихаючи морожений ялиновий запах. Нікому голосно говорити не хотілося, щоб не налякати красу.

Дерева набрали стільки пухнастого снігу, що, здається, не витримають і вниз зірветься білий водоспад. І снігурі зовсім на це не звертають уваги, їм приємно перелітати з гілки на гілку і струшувати сніг. Білки теж вискакують на прогулянку, щоб розвеселити себе і навколишніх птахів, які одразу злітають, якщо десь важко сиплеться сніг.

Поступово ліс наповнився рідкісними звуками, такими ніжними та неповторними, наче щось шепотіла сама природа.

Коли вони перетинали широку галявину, що виходила на просіку, то раптом почули голосне: «Стояти!»

На протилежному боці галявини стояв Петро, що вийшов з-за дерева.

Іван і Валя зупинилися як укопані.

- А ось і мій братуха завітав, - зло сказав Іван. - На ловця і звір біжить!

  Він повільно зняв з плеча рушницю.

Петро клацнув затвором.

- Відпусти дівчину! – наказав він.

На Івана дивилося чорне дуло.

- Відпущу! Але тільки взамін спадщини батька! – відповів Іван, швидко спрямувавши ствол своєї рушниці на Валю.

- Ти - мерзотник! Ти вдерся в моє життя і все в ньому споганив! Ти занапастив батька! А зараз хочеш погубити невинну людину! - голосно прокричав Петро, і голос його розлетівся луною в ламкому морозному повітрі.

- Що?!Ти відповіси за свої слова! – грізно промовив Іван.

- Прекрасно! Я викликаю тебе! - вигукнув Петро.

– На поєдинок? Ха, ха! Боже, яка давнина! Втім, чому ні? Стріляємось? Із п'ятнадцяти кроків? – спитав Іван.

– Згоден! Давай розмічай.

Валю охопив жах!

- Припиніть! Що ви робите?! Ви ж рідні брати!

Але події вже незалежно від її волі пішли своїм перебігом. Спотворювалися роти, виблискували очі, руки гарячково готували зброю.

І ось уже було розмічено і палицями на синьому снігу чітко встановлено відстань.

Петро підкинув монетку – стріляти першому довелося Іванові.

Валя відійшла знесилена, не знаючи, як зарадити цій ситуації.

Петро стояв біля високої червоної сосни. Для зручності він скинув кожушок і, незважаючи на мороз, залишився у в'язаній безрукавці, під якою виднілася біла сорочка. Він стояв цілком спокійний, начебто був упевнений, що перемога буде на його боці.

Іван стояв, хитаючись, крапельки поту виступили на його чолі.

Він підняв рушницю. Неквапом прицілився і натиснув на спуск. Відлуння піднялося між деревами засніженого лісу, пробігло і затихло, злякавши птахів.

Валя поглянула на Петра.

Той похитнувся, але залишився стояти, весь блідий і худий, наче беззахисний.

Але його вуста поморщила посмішка.

Він швидко скинув рушницю і, не цілячись, вистрілив. Сніг обсипався вниз із найближчої гілки. Івана, що стояв поруч, не було. Він лежав, розпластавшись, мов птах на снігу. Петро та Валя швидко підбігли до нього.