Розділ 6. Іван Волков

Долаючи снігові пласти, потопаючи в кучугурах, що народилися минулої ночі, Валя йшла лижами до Михалича. Тепер вона йшла впевненіше, знайомими місцями.

Зима розсипалася по ялинах у всій своїй білій красі. Іноді Валя зупинялася, щоб помилуватися зимовим убором та послухати голоси зимових птахів. Колись вона захоплювалася птахами і дещо читала про них. Відчувши хорошу погоду, ожили снігури, сумні посвисти яких чути лісом. Сердите торохтіння великих синиць, що не порозумілися між собою, створювали розлад всій цій картині. Струшуючи сніг із гілок пурхали ялинові шишкарі . Темно-червоний самець шишкар, що співав на ялинці в косих променях сонця, був надзвичайно гарним. Його дзвінкі та переливчасті рулади, що перемежовуються сухим цоканням, задерикувата його пісня надавала неповторну чарівність застиглому на морозі лісу.

Валя, посміхаючись, постояла, спираючись на лижні палиці. А потім пішла далі.

Струснувши сніговий порошок із гілки, з-за дерева вийшов чоловік.

У Валі тьохнуло серце. Перед нею з рушницею стояв Іван Волков. Поруч із ним чорною фігурою на снігу застиг пес.

Іван перегородив їй дорогу.

- А, ти ще тут? Сподобалось у нас? Мабуть, братик мій по харчі послав? Стривай, красуне, не поспішай.

Валю пронизало холодом з голови до ніг!

- Вітаю! - пробелькотіла Валя. - Слухайте, дайте мені пройти... Мені дуже треба...

  Замість відповіді Іван закинув рушницю на плече, зробив якийсь дивний рух. Тут же гнучка, схожа на павутину, тонка лапа, охопила тіло Валі, боляче рвонула, і вона, як підкошена, впала на сніг.

***

Вже півгодини Іван тяг за собою Валю на тонкому ремінці. Сльози застигали на її обличчі крижинками, але викрадач був безжальний, мовчазний, ні на які вмовляння не піддавався.

І раптом Іван зупинився і завмер, наче мертвий. Навпроти нього стояв вовк, що вибіг з хащі. Похмура гостра морда з круглими блискучими очима наводила страх. Сильне гнучке тіло було напружене. Гарчання вовка передалося псові. І він приготувався до боротьби з небезпечним хижаком.

Іван обережно відступив назад.

- Ну що, сірий гість? – голосно сказав він. - На полювання вийшов?

Валя, відчувши, що мотузка ослабла, голосно скрикнула і побігла, поринаючи в глибокий хрумкий сніг.

Вовк пригнув голову і кинувся за нею. Крик Івана та гарчання пса злилися для Валі в єдину какофонію. Вона на мить озирнулася. Жовті від люті очі вовка і собаки, гострі вискалені пащі - усе сплелося в єдиний клубок. За спиною Валі йшла боротьба, гримнув постріл, а вона бігла, скидаючи з гілок колючий сніг, застряючи в кучугурах, доки не вибилася з сил і не впала...

Вона бачила посіріле небо, з якого почав сипатися дрібний сніг. Лежала на снігу, доки не почула скрипу лиж. Хтось підняв її за комір, вийнявши зі снігової лавини. То був Іван. Його руки були закривавлені, одяг розірваний, очі дико оберталися.

- Ходімо зі мною, - сказав він. - Треба поховати Рому, пса мого.

…На снігу лежали знівечені тіла й диміла кров.

***

Іван притяг Валю з собою в стару хатину з чорною задимленою стелею і темними кутами. Майже весь простір будиночка займала величезна піч. На столі було розсипано чорну картоплю і темно-золотисту цибулю.

Валя не стрималася. Сльози дрібним янтарним горошком сипалися з очей, але вона все ж таки обробила рани Івана – рвані, жорсткі, різкі.

Він трохи заспокоївся, сидів із забинтованими руками в теплому коричневому светрі й чорній тілогрійці, притулившись спиною до грубки і, здавалося, дрімав чи просто мужньо переживав біль.

Валя сказала тонким голосом:

- Я прошу вас, відпустіть мене. Навіщо я вам? Все, що потрібно – для вас я зробила. Ваш брат шукатиме мене.

Іван, який із заплющеними очима слухав усю цю тираду, промовив:

– Шукатиме. Саме це мені й потрібне. Сьогодні ти нікуди не підеш…

- Чому?

- А тому, що... не дійдеш. Шляху ти не знаєш. Дорогу припорошило снігом. А завтра я тебе відпущу. Більше того – особисто відведу! В обмін на спадщину батька!

- Та що ви всі ухопилися за цю спадщину! - вигукнула Валя крізь сльози. - Як можна так ненавидіти одне одного! Ви ж люди, ви – брати! Як можна виплескувати у світ так багато ненависті!

Іван різко підхопився, схопив Валю за комір і притяг до себе. Обережна Валя вже була напоготові! Вона миттю відсахнулася, вирвавшись з рук Івана. У руці у неї блиснув срібною рибкою ножик.

- Не підходь! - рішуче крикнула вона.

Іван здивовано розплющив очі.

- Я дивлюсь мій братик дечому навчив тебе! Яблуко від яблуні! Впізнаю цю штуку. Ану покажи!

- Уб'ю! - закричала не своїм голосом Валя, тримаючи перед собою ножик.

– О, це мені подобається! Ну, давай, розріж мені горло цією штукою! Ну? Що, духу мало?! А знаєш, якщо мене вб'єш – звідси не вийдеш! Здохнеш тут з голоду! Ану дай сюди ніж!

Він раптом спритно перехопив її руку. Рвонув убік. Валя закричала від різкого болю. Сильний удар – і вона опинилася на підлозі, а ножик - у руках Івана.