Розділ 3. На ножах

Загорнута в довгий чоловічий халат, вкрита двома ковдрами, Валя поволі засинала. Останні півгодини вона намагалася пробитися до телефону, щоб подзвонити мамі. Звичайно, її не відразу шукатимуть, адже живе вона одна, але все ж мама могла б допомогти, надіслати сюди таксі.

Добре, що Валя натрапила на більш поступливого Петра. Але всі спроби зателефонувати до міста закінчувалися короткими гудками.

Петро, не спускаючи з неї глузливих очей, зауважив:

- Додзвонитися звідси до міста за такої погоди... Справа практично безнадійна! Та й хто за тобою приїде в таку далечінь!

Валя, розпачливо кинувши слухавку, розвела руками:

- Ну, то що ж тепер робити?

Петро спокійно відповів:

– У нас у гаражі стоїть «Побєда». Старовинна така. Мого батька. Але завести її зараз - марна справа! Тож доведеться тобі залишитися тут!

Валя докірливо дивилася на Петра блискучими темними очима.

- Йди спати, - сказав Петро. - Ранок вечора мудріший.

Він підморгнув Валі, і їй стало легше.

Дівчина поринула в сумбурний плутаний сон. Їй бачилися сніги, кучугури, кульки, прив'язані до ялин, чиїсь вузлуваті страшні руки в рукавичках, що тягли її на дно глибоких ям. Зрештою, в одній з таких ям вона потрапила до якихось снігових людей, які з вереском, металевим брязкотом накинулися на неї.

Валя підскочила вся в липкому поті. Їй здавалося, що в кімнаті з каміном стало нестерпно спекотно. Стукало серце, у відповідь йому мірно клацав годинник, маятник розгойдувався, відмірюючи секунди життя.

Звідкись знизу, з кухні були чутні то приглушені, то дзвінкі, то хриплі голоси. Крики переходили у лайки.

Валя тихо вислизнула з ліжка і підійшла до поручнів сходів.

Тепер голоси були чутні виразно, і раптом все перебив шалений крик:

- То чому усе має бути в тебе? На батька і на його передсмертне марення, яке ти називаєш заповітом, мені начхати! Для мене - це папірець, він ні чорта не вартий, зім’яти й викинути!

У відповідь Іванові чувся голос Петра:

- Тебе нервує, що батько нічого тобі не залишив! А все тому, що ти зрадив батька, ти зрадив його справу, ти зробив підлість! Ти зрадник і тому в сім'ї вигнанець!

  - Але ж ти братик мій, братик - менший, і повинен розуміти, що мені все має перейти у спадок - старший - то я!

Голос Петра задзвенів металом:

- Нічого ти не отримаєш, забирайся геть!

- Ах так!

На кухні почувся брязкіт розбитого посуду, крики, а потім залунали жорсткі металеві удари під вигуки: - Ах ти так! Мене, брата свого! Так на тобі, отримуй!

Крики та металеві удари почастішали, перевернувся стілець, щось ще розбилося.

«Боже мій! Вони ж б'ються!» – подумала Валя. – «Що ж робити? Вони ж повбивають один одного!»

Валя скотилася вниз сходами і буквально увірвалася на кухню.

Петро стояв біля кухонного вікна, худий, прямий, наче тополя, тримаючи у витягнутій руці ніж. Очі його горіли несамовитим вогнем, у них наче розтопився лід. Рукав його сорочки біля передпліччя був роздертий, на білій тканині збільшувалася червона пляма.

На нього наступав грізний, немов гора, невблаганний Іван у тільнику. Волосся спало на чоло, сині очі сяють безумним вогнем. Обличчя його було в крові, розсічені були вухо та щока. Видно порізи і на руці. Іван наступав, трохи зігнувшись, виставивши вперед гострий і довгий закривавлений ніж. Один кидок Івана, задзвеніли ножі, холодно блищачи сталлю.

 Петро відбив удар і зробив випад у бік Івана. Іван спритно ухилився, але ніж Петра все ж описав дугу біля його грудей і тільник Івана почав багряніти.

У відповідь розлючений Іван двинув озброєною рукою в напрямку серця Петра і тут на величезній Івановій спині з вереском повисла Валя. Одним рухом могутнього тіла Іван скинув із себе Валю. Вона впала на стіл, перекинула його і опинилася на підлозі, разом із посудом.

- Геть! - закричав Петро Валі. - Не втручайся!

І відразу вчасно ляснув своїм ножом по ножу Івана, і лезо останнього зламалося.

Петро підставив ножа до Іванового горла.

- Тобі, мерзотнику, лишилося жити секунди... На кого руку підняв, на мене, на брата свого, як тоді й на батька. Молись востаннє, мерзотнику!

Іван гарячково дивився на нього:

- Ну, чого зволікаєш, встроми ножа! Ну! Боягуз!

Петро ще щільніше стиснув Іванове горло і процідив:

- Ні, не боюся, просто братовбивцею бути не хочу. Забирай свої манатки і забирайся з батькового дому! Щоб духу твого тут не було! Зрозумів?

- Я бачу, у тебе захисниця з'явилася, - сказав з кривою усмішкою Іван, витираючи кров, показуючи на Валю, яка, скривлена піднімалася з підлоги.

Петро допоміг їй підвестися і сказав:

- Іди до кімнати, тут тобі не можна бути.