Розділ 1. Заблукала

Валя була у нестямі. Ну й день! Давно такого не було! Мало того, що своїх клопотів хоч греблю гати, то ще й з начальницею посварилася! А ця гидка, ця розцяцькована Антоніна просто змучила Валю своїми глузуваннями та підколками!

Валя їхала в автобусі повз заснулі під снігом поля і ліси, нервово постукуючи по замороженому, прикрашеному візерунками склу, видряпуючи пальчиком різкі і прямі лінії.

Вона прямувала до матері без звичайного попередження і несподівано для себе. Попереду була субота, час блаженного відпочинку, а залишатись одною в цей день дуже не хотілося.

Раптом, коли автобус пригальмував, готуючись випустити пасажира, Валя побачила на снігу жовту повітряну кульку. Вона так чудово, зовсім казково лежала на узбіччі, що Валі здалося, ніби хтось, наділений вищим мистецтвом, хлюпнув яскраве сонячне світло в купу небесно-білої снігової хмари.

  Валя піднялася і поспішила до виходу, побоюючись, що двері зараз зачиняться, а цього так не хотілося. Їхати до мами вона передумала. Залишалося перейти на протилежний бік дороги і біля засніженого поля пересісти на автобус, що прямував до міста.

Але натомість вона підійшла ближче до жовтого круглого дива і доторкнулася до нього. І раптом від її дотику кулька легко підстрибнула, знялася вгору і повільно попливла в синьому повітрі у бік дерев на узбіччі.

Валя посміхнулася, по-дитячому верескнувши, потяглася за кулькою, але тільки вона доторкнулася до неї, як та знову полетіла, понеслася над стежкою, протоптаною між дерев.

Валя легко побігла доріжкою, пустуючи, радіючи, що ця пригода допомагає їй забути сьогоднішні негаразди.

Кулька блищала золотом; вона то піднімалася, зависаючи, то легко опускалася донизу, але коли Валя готова вже була схопити за тоненьку, звисаючу хвостиком нитку, новий порив легкого вітру підхоплював неслухняне летюче сонце, і Валя була змушена підсилити крок і  навіть перейти на біг…

Дівчина раз у раз ув'язала в снігу і, оговтавшись, зрозуміла, що треба повертатися.

Погрозивши пальчиком повітряній кульці, що летіла вгору, піднімаючись над деревами, Валя попрямувала між чорних ялин назад, дорікаючи собі, що через пустощі вона зайшла так далеко. Сухо тріщали гілки в зачарованому взимку лісі, покрикували чорні птахи та хрустіло під ногами.

Тим часом швидко темніло. Почав клубочитися, танцюючи, а потім пішов прямими смугами холодний блакитний сніг. Хвилі вітру підхоплювали сніжинки, вони сріблились і блищали золотом на холодних місячних струменях, що виривалися з-під сірих хмар.

Йти ставало дедалі важче, і Валя раптом зрозуміла, що йде прямує у інший бік. Вона зупинилася, прислухаючись, намагаючись вловити характерний шум автотраси, але крім сиплих завивань вітру і похмурого скрипу дерев, обтяжених сніговим вбранням, нічого не могла почути.

«Ну я і забрела!» – подумала дівчина. - «Дійсно сьогодні якийсь невдалий день!»

Вона намагалася змінювати напрямок, зовсім не розрізняючи ніякої стежки, але крім ялин і кучугур нічого не бачила.

Вона почала нишпорити в кишенях обважнілого пальта, але рукавички як крізь землю провалилися! Мабуть, вона їх випустила при вході в ліс, коли бігла за кулькою! Руки задубіли. Валя, лаючись на чому світ стоїть, кинулась до чогось темного, що виднілося за деревами на білому снігу. Як виявилося – це була купа гілок покритих снігом. І тут миттєво її ноги втратили опору; вона кудись провалилася і опинилася по пояс у снігу серед холодних підгнилих листків.

- Гей, допоможіть! – закричала вона, утім намагаючись самостійно вибратися з ями.

Вона дерлася з усієї сили по укосу, набиваючи сніг у середину пальта і чобіт, але сповзала назад. У розпачі, ще раз покликавши на допомогу, вона потягла на себе якусь довгу жердину і спираючись на неї, мало не на колінах, з великими зусиллями вибралася зі своєї пастки.

Впала на сніг, ридаючи.

«Я тут замерзну», - подумала вона, згадавши читане в дитинстві оповідання Михайла Коцюбинського про хлопчика, що заблукав у страшному лісі. Тут таки змусила себе підвестися і побрела навмання, поглядаючи на  блідий місяць, що намалювався з-за сизих хмар.