Незламні...

Стрепко Іванна Іванівна

Вовки

Книга, що відкриває не лише очі, а душі і серця!

Ізабелла Бандетьєро (Дівчина, що танцює з вітром…)

06.09.2019

Від сьогодні її мука закінчилась…

Якщо народ не повстане за неї, то нехай він згорить до тла!

Головні герої:

• Адам.
• Белль;
• Джек;
• Джимма;
• Дрон;
• Елізабет;
• Еллі;
• Емма;
• Олівер;
• Розалі;

*Миротворцями ми називали тих, хто напав на нас. Таку назву вони дістали через те, що всі телеканали транслювали, що вони приїхали творити в нашій країні добро, але це виявилось брехнею.

Белль 2026р

Один… Два… Три… Чотири… Чотири постріли, саме так починається кожен мій ранок. Вони дуже далеко, їх майже не чути, бо я вже привикла.

Один… Два … Три… Чотири… Знову чотири постріли. Було ще темно і дуже холодно. Відкривши очі, помітила, тихе синє небо. Воно стояло перед моїми очима, і здавалося ніби кінчики дерев злегка ворушать його. Я сіла. Подивилась навкруги. Усюди стояв холодний, тихий і жахливий туман. А потім знову чотири постріли, уже гучніше. Знову чотири… Я відчула гіркий присмак у горлі. Було чути вибух і я вкусила кінчик своєї щоки, так, що виступила кров. Усі почали збиратися… Я встала потерла лице холодними руками, одягнула рюкзак на плечі і взявши в руки автомат, підійшла до Розалі.

Потім знову вибух. В голові були лише одні думки: «Господи, коли усе це закінчиться?»

Ми мовчки ішли лісом. Листя торохкотіло під ногами, де-не-де потріскували гілки. Злегка подував холодний вітер. Моє темне, довге волосся було закручене в косу і запхане в середину під військову куртку. Усі йшли мовчки, опустивши очі в землю, щоб не дай Бог, не наступити на змію чи міну. Далі туман мішався з димом, який проносився від якогось недавно погашеного вогнища.

Я насторожилася…

• І кому це в голову, прийшла така думка, розпалити вогонь посеред «миротворців»*? – пробурмотів хто із наших.

Я зняла з плеча автомат і взяла його в руку. І так зробили багато хто ще. Усі ніби відчували, що тут щось не те. Чим глибше ми заходили в ліс, тим більше диму було. В цьому білому «павутинні», я не бачила уже нічого. За лічені секунди ніс і горло просто палали. Я душилася від кашлю, а легені здається, зварилися. Кожен подих завдавав пекучого болю, який пронизував груди. Я впала на коліна і почала повзти. Знала, слід рухатись далі, але не могла. Мене трусило, я жадібно ковтала повітря. Я дозволила собі витратити ковток дорогоцінної води з фляги. Я повзла далі, поки не помітила Еллі. Вона сиділа, впершись в дерево, і здається не мала чим дихати. Я підбігла до неї:

Я взяла її попід руку.

• Еллі? З тобою все гаразд? Давай, треба вибиратися звідси.

Вона махнула у відповідь і ми почали рухатися до виходу з цього пекла. Через деякий час ми відчули, що запах диму слабшає і стає легше дихати. Ми просто впали на землю і глибоко ковтали холодне повітря. Я сиділа на землі. Мене трусило так, що я не могла ступити й кроку. Ми з Еллі загубились, відбились від наших. Просто йшли далі, аби віднайти хоч когось. Я була така стомлена, що не помітила як опинилася по кісточки у воді. Вода була чиста. Це було джерело. Я витягнула флягу і набрала трохи води. Потім вмилася і мені стало краще.

У цьому тумані не було видно нічого. Ми стояли не знаючи чого чекати.

Нарешті я почула знайомий голос, усі знайшли один одного. Ми йшли лісом поки не почало добре виднітися. Вийшовши з лісу, ми опинилися на дорозі, по якій ми йшли 15км. Але краще б ми не ходили. Те, що я там побачила не давало мені дихати, щось стиснуло моє горло, я відчула як уся тремчу від страху. За цих три місяці я бачила багато чого: різні смерті, поранення, вбивства, але те, що я побачила там, зводило мене з розуму.

Я не зводила очей з того місця, ми всі стояли там як вкопані, не знаючи як поворухнутися, хтось голосно дихав і відвертався, хтось закривав руками лице. Я стояла зі скляними очима і не могла дихати. Я повільно і обережно проходила, на мить втративши пильність, спіткнулася об камінь. Але це не був камінь, а чийсь череп. Я довго не могла відірвати погляду від нього. Відійшовши в бік, я зрозуміла, що то було хибне рішення:там було найбільше решток тих, хто намагався врятуватися від бомбардування. Не знаю за що, чому і навіщо, але «миротворці» зненавиділи їх і випустили на них бомбу.

Це найжахливіше що я бачила, це були чорні, величезні купи трупів, які були розкидані усюди, де сягало око. Дехто згорів, інші, мабуть, задихнулися від диму, і тепер їхні тіла були на різних стадіях розкладання, всіяні мухами і оповиті смородом. Швидше всього, ці люди чинили сильний опір. Напевне, ніхто з них не вижив. Я просто впала на коліна, закривши руками лице і голосно ковтала повітря, з очей текли сльози і я нарешті відчула якесь полегшення. До мене підбіг Адам:

• Белла, нам треба забиратися звідси, поки ніхто нас не помітив. Давай…
• Я… Я більше не можу… Я…
• Годі, усе вставай.