Стояла тепла сонячна погода, на ясному блакитному небі не було ані хмаринки. Був кінець літа. Їдучи в комфортабельному купе потягу Львів-Київ, Оля милувалась краєвидом за вікном, який постійно змінювався. То перед очима швидко проносились дерева з пишними кронами, то зелені луки, на яких випасалась худоба. Дівчині не вірилось, що вже скоро знову настане осінь, і в університеті розпочнуться заняття. А наче вчора вона тільки приїхала до себе додому в село Жуки. Перед очима в дівчини постали події останніх днів.
Вона згадала як батьки Свєти просили забрати заяву з районного відділку поліції. Оля довго вагалась, та згадавши скільки хороших моментів було в них з Світланою, врешті-решт вирішила, що колишня подруга і так покарана - всі, крім найрідніших людей, відвернулись від неї. Зі Свєтою вони більше не спілкувались, Оля викреслила її зі свого життя, вирішивши підтримувати дружбу лише з Оксаною. Доречі Петро зробив Оксанці пропозицію, на яку вона дала ствердну відповідь. Тепер вони заручені та щасливі. Та не в одної Оксани все налагодилось в особистому житті - Костя та Оля почали зустрічатись, і з того часу бачились кожен день допоки у Костянтина не завершилась відпустка. Але навіть після від’їзду Кості, закохані продовжували спілкуватись в телефонному режимі. Дівчина навіть не могла уявити наскільки приємно кохати і бути коханою. Вона зрозуміла, що все, що було в неї до цього, було просто репетицією перед справжніми стосунками.
Та ось один з пасажирів сказав Ользі:
- Олю, вже під’їзджаємо до Києва. Хвилин через 20 будемо на місці.
- Дякую Вам, Олеже Івановичу! Ви такий уважний.- сказала Оля, усміхаючись літньому імпозантному чоловіку. Це був чоловік середнього зросту, який мав гострий розум та гарне почуття гумору, тому дівчина весело провела час, навіть не помітивши, що скоро прибуде до Києва.
Олег Іванович, як виявилось, раніше працював викладачем англійської мови в Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Він був одружений, мав одну доньку та двох чудових онуків, фотографії яких вже встиг показати Олі.
Іншими пасажирами були двоє тінейджерів-меломанів, які всю дорогу слухали музику у величезних навушниках.
Подивившись у вікно вагона, Оля побачила, що потяг вже під’їзджає до перону Центрального залізничного вокзалу. Попрощавшись з Олегом Івановичем, дівчина забрала речі та попрямувала до виходу з вагону. В тамборі ніде і яблуку було впасти. Оля раділа зустрічі з Костею, який обіцяв, що приїде за нею на вокзал. Дівчина згадала, що коханий запропонував жити в нього. Оля пристала на його пропозицію, не сумніваючись ні на мить, що вчинила правильно. Нарешті двері вагона відчинились, і пасажири помалу почали виходити з потягу. На пероні було людно. Оля шукала очима Костю, але ніяк не могла його знайти. Раптом хтось закрив їй очі ззаду. Дівчина засміялась і обернулась до коханого. Вона не помилилась - це був Костянтин, який взяв дівчину в полон своїх міцних обіймів, а потім солодко поцілував її.
- Як доїхала? Без пригод?- запитав Костя, відриваючись від вуст коханої.
- Доїхала добре. В купе зі мною їхав цікавий співрозмовник, Олег Іванович, який колись був викладачем англійської мови в одному з київських вишів, тому я не сумувала.- відповіла Оля.
- Я радий за тебе. Ну, що ходімо додому? – промовив молодий чоловік.
- Так, ходімо.- погодилась Оля.
Костя забрав в неї сумку, і вони пішли на вихід з вокзалу до припаркованого авто Костянтина, міцно взявшись за руки. Сівши до машини, дівчина почула такі слова:
- Знаєш, Олю, я так давно шукав дівчину, хоч трохи схожу на тебе. І ось нарешті доля усміхнулась мені. Їдучи до тітки в Жуки, я навіть не сподівався, що зустріну свою долю там.
- Це точно, Костя, я теж на таке не сподівалась. Думала, що просто проведу літні канікули в рідному селі. Життя буває таке непередбачуване.
Костя посміхнувся дівчині, проникливо подивившись прямо в очі, а потім завів свого залізного коня, який помчав їх назустріч щасливому майбутньому.