Розділ II Несподіване знайомство

                                                                                                                          Краснеє личко - серцю непокій

                                                                                                                          українська приказка
 

Наступного ранку випивши стакан свіжого молока зі шматочком булки, які їй рано вранці принесла турботлива вуйна Галина, Оля вирішила віднести листа з погрозами інспектору, як і домовлялись вчора. Вийшовши з дому, дівчина взяла ровера, вирішивши проїхатись на ньому до сільради. Зачиняючи хвіртку, Оля кинула погляд на свій двоповерховий дерев’яний будинок. Їй одразу згадалось щасливе дитинство - як тато підкидав її догори, а потім ловив, мама пекла найкращі в світі пироги з маком. Також Ользі згадались веселі вечори в компанії батьків та їх друзів і родичів, коли присутні співали різних українських пісень, сидячи за столом надворі. Особливо гарно співала мама Олі Ганна, виводячи пісні високим чистим голосом. У дівчини промайнула думка, що це було ніби вчора. Стерши непрохану сльозу, яка виступила в кутику правого ока, Оля сіла на велосипед та швидко поїхала у бік сільської ради.

В той самий час в село Жуки в’їхав чорний кросовер Nissan Juke. За кермом був слідчий Оболонського управління поліції ГУ НП у місті Києві, капітан поліції Костянтин Соколовський, який їхав до своєї вуйни Марії Шевченко в гості. Малим хлопом він бував тут досить часто, але не був в Жуках вже років десять, тому в’їзджаючи в село дещо хвилювався перед зустріччю з тіткою і сестрою Надійкою. Востаннє він бачив Надю, коли їй було всього лише 5 років.

Костя пам’ятав її малою непосидою зі світлими кучерями, яка дуже любила морозиво і свого кота Ваську. Вуйна Марія була рідною сестрою матері Костянтина Олени, вона рано залишилась вдовою - її чоловік Дмитро втопився в річці Золота Липа. Заміж вдруге тітка так і не вийшла, бо не змогла покохати іншого. Жили вуйна з донькою в центрі села неподалік сільради, тому по дорозі Костя вирішив зайти привітатись зі своїм хрещеним батьком Леонідом Бойком, місцевим інспектором, з яким і досі підтримував зв’язок.

Село Жуки було досить великим населеним пунктом, в якому налічувалось 887 жителів. Машина швидко їхала заасфальтованою відремонтованою дорогою. Обабіч останньої виднілись доглянуті сучасні гарні будинки, сховані за високими огорожами. Все село просто потопало в зелені, адже всюди куди не кинь оком виднілись липи, ясени, клени, туї, ялівець, різноманітні плодові дерева, а біля огорож око радували чорнобривці, півники, гладіолуси. Праворуч вдалині виднівся густий хвойний ліс. В цей час на центральній вулиці не було видно ані душі.

Їдучи центром села, Костя відволікся на хвилину, відповідаючи на дзвінок матері. Подивившись перед собою на дорогу він побачив, що невідомо звідки перед машиною вигулькнула дівчина на ровері, дуже делікатна з вигляду. Він почав гальмувати, незнайомка, злякавшись зіткнення, вивернула руль ровера в сторону, через що не втримала рівновагу і впала разом з велосипедом на землю. Вискочивши з машини, молодий чоловік підбіг до дівчини і занепокоєно запитав:

- Дівчино, з Вами все гаразд? Може Вас відвезти в лікарню?

- Ви що, не бачите, куди їдете? Ви ледь не вбили мене!- гнівно бликаючи блакитними очима, сказала незнайомка, дивлячись на високого м’язистого незнайомця з русявим волоссям. - Зі мною все гаразд, дякую.

- Вибачте, будь ласка. Це сталось випадково. Але Ви теж повинні були слідкувати за дорогою.- сказав повчально Костянтин і подав руку Олі, допомагаючи встати.

- Та хто Ви в біса такий, щоб мене повчати?- сказала Оля, відводячи погляд від простягнутої руки, м’язи якої так і перекочувались під коротким рукавом світлої футболки. Самотужки підвівшись, вона взяла чудом вцілілий ровер і повернулася, щоб піти.

- Не тримайте на мене зла, шановна. Нехай щастить.- сказав Костя.

- Дякую. Вам теж.- відповіла дівчина і швидко пішла геть, гордо тримаючи голову.

Молодий чоловік деякий час дивився їй у слід, потім, стенувши плечима, сів до машини, завівши двигун свого залізного коня. Оля йшла збоку дороги, її переповнював гнів перемішаний зі страхом - знову вона ледь не загинула, це вже вкотре за останній час. Але трохи поміркувавши, вона дійшла висновку, що це випадковість, адже незнайомець був чемний і турбувався про її самопочуття. Про те, що який він привабливий, Оля намагалась не думати. «Цікаво, хто він? Що тут робить? Мабуть до когось приїхав в гості»- дійшла висновку дівчина. Тим часом чорний кросовер обігнав Олю, поїхавши геть з місця події.

Підходячи до сільської ради, дівчина побачила біля центрального входу знайомий чорний Nissan. «Цікаво, що йому тут потрібно? Він що, переслідує мене чи це збіг?» - подумала стурбовано Ольга. Поставивши ровер біля будівлі, вона зайшла всередину. Дівчина піднялась на другий поверх, підійшла до кабінету Леоніда Матвійовича і постукала у двері.

- Заходьте, будь ласка.- почулось зсередини.

Прочинивши двері, дівчина зайшла до кабінету інспектора.

- А, Ольга Михайлівна.- пожартував Леонід Матвійович.- Проходьте, проходьте.

- Ось, принесла Вам листа, як і домовлялись.- сказала усміхаючись Оля.

- Дякую, люба.- сказав чоловік.- Сідай, будь ласка. Як твої справи? Більше не було ніяких неприємностей?

- Та як же без них.- сказала, сумно усміхаючись Оля, і розповіла про свою неприємну пригоду на дорозі.

- Гмм.- сказав задумливо інспектор.- Ти кажеш, що машина стоїть під сільрадою?

- Так, це дуже дивно.

- А номер машини не запам’ятала часом?

- Так.- сказала дівчина, назвавши номер загадкової машини.

-Так це ж мій хрещеник Костя приїхав з Києва!-радісно сказав Леонід Матвійович.- На місяць у відпустку.

- Серйозно?- запитала Оля і розсміялась з явним полегшенням.

- Він у мене капітан поліції, працює слідчим.- розповів інспектор.- Ви з ним навіть бачились років 10 тому.