ПРОЛОГ

Присвячується нашій красивій неньці-Україні, природа

якої надихнула нас написати детектив про загадкові

події в селі Західної України
 

Пролог
 

Оля Кулик йшла по вулиці свого рідного cела Жуки Золочівського району Львівської області*, в якому жила вже двадцять років від самого народження. Це була струнка дівчина трохи вище середнього зросту модельної зовнішності, яка мала гарне овальне обличчя з тонким прямим носом, великими синіми очима та повними вустами кольору спілої вишні. Пряме довге волосся русявого кольору спадало нижче спини. Вдягнена Оля була по-літньому- в легку білу сукню до колін, причому  одне плече дівчини було оголене, босоніжки на високому каблуку кремового кольору, у вухах же дівчини поблискували золоті сережки. Дівчина була сирота- два роки тому її батьки розбились на машині. Михайло та Ганна Кулики мали власний бізнес-вирощування в теплицях помідорів та огірків, тому були заможніми людьми. З дитинства дівчина жила в достатку. З рідні в неї залишилась лише вуйна Галина Остапчук, рідна сестра матері, яка і продовжила бізнес Куликів. Оля ж навчалась на другому курсі біологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

Були літні канікули, тому Оля приїхала додому. Дівчина якраз поверталась від своєї подружки, колишньої однокласниці, Оксани Якимів, яка жила в центрі села біля магазину. Дівчата не бачились декілька місяців, тому було про що поспілкуватись.

Був початок червня, на вулиці яскраво світило сонечко, все навкруги потопало в зелені. Дорога Ольги пролягала біля сільського клуба, високої двоповерхової будівлі рожевого кольору, де велись ремонтні роботи. Біля будівлі не було видно жодної душі, оскільки односельчани активно сапали картоплю та грядки на своїх городах. Оля замилувалась високим кущем білого бузку біля клубу, трохи задерши голову вгору. Раптом вона побачила, що прямо на неї з даху будівлі летить шматок цегли. Оля ледь встигла відскочити, відчуваючи як серце швидко б’ється в грудях. Цеглина впала зовсім близько від дівчини на землю. На даху почулись чиїсь притишені кроки. Олі згадалась українська приказка про вовка: «Ходить мовчки, кусає по-вовчи». Дівчина вирішила, що настав час навідатись до місцевого інспектора сільради з охорони правопорядку Бойка Леоніда Матвійовича, тому що це був вже не перший випадок за останні декілька місяців, коли життя дівчини було в небезпеці. Ворогів дівчина не мала, тому хто це може робити, вона навіть не здогадувалась. Оговтавшись, дівчина швидко пішла до сільради.
 

* назва села є вигаданою