Глава 2

Повернувшись додому з роботи, Аніка з прикрістю виявила: собака залишився на місці.  Відкривши хвіртку, вона з войовничим настроєм попрямувала до будинку.  Побачивши її, пес підняв голову. Розсудивши, якщо вранці нічого не примарилося, то варто сказати цій істоті, щоб забиралася з її подвір’я геть.

- Ти начебто людську мову розумієш, - промовила вона з докором, підходячи до ґанку. - Чому ти все ще тут? 

Пес так сумно дивився на Аніку, що викликав нездоланне почуття жалю, і здалося ніби важко зітхнув. Повільно поклав голову на лапи, дивлячись на неї тим самим жалісливим поглядом.  Проти такого складно було встояти, але дівчина намагалася не піддаватися на цей прийом. Одного раз, вже зробила дурницю, впустивши його в дім.

- Ти демон якийсь, чи що ти там, - промовила вона до нього. - Та я більш не збираюсь пускати тебе в будинок! Отож забирайся.

Дівчина вказала йому на хвіртку. Піднявшись на ґанок, обережно обійшла його боком і прослизнула в двері. Пес залишався лежати нерухомо на місці, спостерігаючи за нею сумним поглядом.

Переодягнувшись в домашні штани та кофту, вона зайнялася своїми справами. Влаштувавшись у своїй кімнаті на другому поверсі, Аніка доклала зусиль, щоб не згадувати про собаку під дверима.

Пізніше, готуючи собі вечерю з яєчні, бекону і картоплі, вона почула наполегливе дряпання по дверях. Без сумнівів, пес хотів потрапити до будинку і вирішив за будь-що домогтися цього.

- Припини псувати двері, чортяка! - вигукнула Аніка, роздратована його настирливістю. - Інакше дійсно викличу службу нагляду за тваринами.

Аніка прислухалася: дряпання припинилося, але почулося тихе скиглення, що майже переходило у виття.

- Так, що за кара небесна! - видихнула Аніка, озирнувшись на двері.

Подивившись на м'ясо в сковорідці, вона здогадалася: пес хоче їсти. Пройшла майже доба, як вона згодувала йому те м'ясо, і величезний пес мав зголодніти за такий час. Бути зовсім байдужою та безсердечною вона не зможе. Хай ця істота щось незрозуміле, але ж вона жива та зголодніла. Поклавши в тарілку шматок бекону, яєчні та трохи картоплі, підійшла до дверей і прочинила їх. Пес уважно стежив за її діями. Вона з обережністю просунула тарілку в двері і поставила на підлогу.

- Їж та щезни, - кинула вона і швидко зачинила двері.

Через скло в дверях вона підглядала за собакою - той підвівся та понюхала їжу. Було помітно як він ковтнув, відчувши приємний запах, та облизнувся. Обережно взяв зубами шматок бекону та прожував.

- От, гад, жере тільки м'ясо, - пробурчала Аніка, закриваючи шторку.

Визирнувши через декілька хвилин знову, побачила, що пес сидить над тарілкою і роздивляться їжу, ковтаючи слину. У Аніки стислося серце від такої жалісливої картини. Тварина, беззаперечно, хотіла їсти, але чомусь не їла. Ранкова зустріч з хлопцем біля холодильника здавалася нереальною, якоюсь примарою. Можливо, все це привиділося?

 Але собака за день не пішов нікуди, отже, щось та було. Цікавість з'їдала Аніку. Дуже хотілося з'ясувати, чому він пристав до неї і чому не йде. Правильніше було б викликати службу нагляду за тваринами, але не могла так вчинити з бідним псом, якого сама ж врятувала. Вона ще поспостерігала за ним через вікно: пес просто сидів над тарілкою, то роздивляючись їжу, то споглядаючи на двері.

Зважившись на відчайдушний крок, Аніка озброїлась шваброю, підійшла до дверей та відчинила. Пес скочив на лапи і замахав хвостом.

- А ну, відійди, - вона махнула шваброю, відганяючи його від тарілки, та забрала її.

Пес, дивлячись на неї запитливо та схиливши голову набік, стояв в дверях. Дівчина забрала тарілку до кухні та поставила на стіл. Після повернулася до нього, чекаючи, що він робитиме. Але той продовжував стояти, нерухомо. Мабуть чекав запрошення, здогадалася Аніка.

- Можеш увійти, - кивнула вона псу. - Тільки без дурниць. Я озброєна.

Вона махнула металевої шваброю, як бойовим шостому. Пес з бешкетним поглядом вбіг до кухні. Покрутивши головою і принюхуючись, наблизився до столу і заглянув у тарілку. Завдяки росту, його голова якраз виявилася над рівнем стола. Поки пес оглядався, Аніка обійшла його стороною і підійшла до дверей.

- Хочеш зі столу їсти? - здивовано запитала дівчина, прикриваючи двері і не зводячи погляду зі звіра.

Але пес зупинився біля стільця, на якому ще зранку залишилася лежати шторка, і ткнув її носом. Тим самим натякаючи, що хоче скористатися нею. Аніка розкрила рота від подиву.

- Ти хочеш знову в неї загорнутися? - заїкаючись, запитала вона, вказуючи на шторку.

Пес у відповідь на питання взяв шторку зубами і скинув на підлогу. Схоже, істота в її кухні бажала знову перетворитися на хлопця. Насваривши собі за чергову дурість, що впустила його, Аніка вирішила: варто запропонувати йому щось надійніше, щоб прикритися.

- Стривай! - покликала вона його. - Якщо на те пішло, давай я тобі рушника принесу.

Пес пошкрябав лапою підлогу і кивнув, виражаючи згоду на пропозицію.

- Зараз, зачекай хвильку, - махнула Аніка рукою і помчала на другий поверх.

Коли вона повернулася до кухні з рушником, то замість собаки знову виявила хлопця. Він вже прикрився тією ж шторкою і сидів на стільці, жадібно поїдаючи виделкою їжу з тарілки.

- Я ж просила зачекати, - обурилася Аніка.

- Навряд чи тобі було б приємно спостерігати за моїм перевтіленням в людину, - промовив хлопець.

Аніка дивилася на нього, усвідомлюючи, що вранці нічого не привиділося. Це той самий блакитноокий хлопець, якого спровадила шваброю за поріг. І там він перетворився на великого собаку, якого вона щойно впустила в будинок. І зараз він сидів за її столом і розправлявся з їжею в тарілці. Вранці вона ще не прокинулася як слід і була шокована та особливо не приглядалася до нього. Не до того було.  Зараз же роздивилася краще.  На вигляд йому можна дати років двадцять, але через темне волосся і легку неголеність виглядав старшим. Хлопець не просто милий, а справжній красень, і міг би скласти конкуренцію будь-якої знаменитості чи моделі. Один тільки погляд незвичайних виразних очей чого коштував, мимоволі притягаючи увагу. Але таїлося в них і щось небезпечне, що змушувало залишатися насторожі.