2. Офіцери Оріону

Невеличка житлова секція на три кімнати з кухнею, ванною та санвузлом, це все що могла собі дозволити Амая. І питання було не стільки в грошах, яких вистачало, а у звичці, яку привив їй батько. Все ж, бойовий пілот не повинен прив'язуватися до майна. Адже, сьогодні ти служеш тут, а завтра вже на іншому кінці галактики. Додому дівчина дісталася на орбітальному таксі. Коли вона підійшла до своєї "квартири" годинник показував дев'яту вечора за стандартним часом (час нульового меридіану Землі). Зайшовши додому, Амая увімкнула світло.

- Лін, ти вдома?

Відповіддю їй була тиша.

Дівчина сіла на диванчик в гостинній, увімкнула інфотермінал, знайшла якийсь історично-документальний фільм. Скинула взуття.

Лише тепер, на журнальному столику, вона помітила листок синтпаперу. Розгорнувши його, дівчина прочитала:

"Амая, я втомилася. Тебе ніколи не буває вдома. Мені набридли ці самотні стіни. Я втомилася хвилюватися, повернешся ти, чи може твоє тіло вже розпорошення на атоми плазмовим пострілом...

Я так більше не можу. Прощавай.

Не дзвони до мене. Я лечу з Гекати.

Аліна."

- Зашибісь! - Тихо промовила Амая. - Знову одна... Як завжди. - Дівчина встала з дивану, зайшла до кімнати, де на ліжку лежала невелика м'яка іграшка, зроблена у вигляді невідомої тварини, схожої одночасно на кота і маленького ведмедика. Узяла іграшку і повернулася до гостиної. Сіла знову на диван. - Нікому ми не потрібні, тваринко. - Амая погладила іграшку. - Шкода, що ти не вмієш говорити. Ти все пам'ятаєш. Все, через що нам довелося пройти. А от я - ні. Господи, я навіть не пам'яттю обличчя своїх батьків...

*** 

Двадцять років перед цим.

Поліцейський корвет плавно опустився перед високими металевими ворітьми. По той бік паркану, на ігрових площадках та майданчиках гралися діти. На спортивному комплексі займалися фізичними вправами старші вихованці дитячого будинку. 

З корвету вийшло двоє молодих поліцейських і якась дівчинка з довгим чорним волоссям, заплетеним у дві коси. Обличчя дівчинки було замузгане сажею. Вона тримала у руках дивну іграшку, схожу на кота та ведмедя.

Зі сторони великого, п'ятиповерхового будинку, збудованому у стилі кінця ХІХ століття до воріт підійшла молода дівчина-вихователька, у супроводі тридцятирічного високого чоловіка, обличчя якого прикрашали вуса.

Вихователька підійшла до дівчинки.

- Амая, чому ти знову втекла?

- Пробачте. Тваринка сказала, що мені потрібно згадати хто я, інакше тато і мама мене ніколи не знайдуть.

Вихователька звернулася до поліцейських:

- Де ви її знайшли цього разу?

- Біля космодрому, мем.

- Очікувано, - пробурмотіла дівчина, - у неї якась дивна, навіть маніакальна тяга до зорельотів.

- Якщо це вона, то в цьому немає нічого дивного. Її батько був пілотом від Бога.

- Ви знаєте мого тата? - Здивовано запитала Амая. У її очах загорілася надія.

Вусатий чоловік присів навпроти дівчинки, посміхнувся.

- Можливо. - Після цього він звернувся до виховательки: - Ви казали, що коли її знайшли, при ній була лише іграшка і військовий медальйон.

- Так. Він у неї.

Вусатий чоловік поглянув на дівчинку. Помітив на її шиї просту мідну цепочку.

- Можна поглянути?

Дівчинка байдуже знизила плечима і, знявши з шиї цепочку з амулетом, віддала її чоловікові. Він уважно вивчив медальйон. Знайомий номер: 2108244235, а на зворотньому боці вицарапане, знайомим почерком ім'я: Амая.

- Ви знаєте кому належала ця річ, і хто ця дівчинка? - Запитала вихователька.

- Так. - Чоловік віддав медальйон дівчинці. - Колись він належав мені. Дозвольте відрекомендуватися, Капітан-лейтенант зоряного флоту Північно-Атлантичного Альянсу, Петро Богданович Хмель. Цей амулет я подарував своїй похресниці на день народження.

- Ви мій хресний тато?

- Так.

- Ви заберете мене до тата і мами?

- Я заберу тебе звідсе, але... На Титанії, тому кораблі де тебе знайшли, не вижив ніхто. Лише ти. Ти пам'ятаєш, що там трапилося?

- Ні. Я нічого не пам'ятаю зі свого минулого.

- Можливо, це на краще. Дітям не варто пам'ятати таких жахіть. - Хмель повернувся до виховательки: - готуйте документи, я забираю Амаю з собою...

*** 

Додому він повернувся пізно. Професор фізики високих енергій, Станіслав Лис, був одним із сучасних світил науки...

Сьогодні з колегами вони розробляли новий експеремент, успіх якого обіцяв скоротити витрати на синтез Елеріуму-512 майже втричі, здешевивши тим самим вартість реакторів, від яких залежало існування сучасної цивілізації.

Ідея його дослідження полягава в тому, щоб синтезувати Елеріум в реакторах СПЦ. Та для цього потрібно було переробити синтез-подільний цикл повністю. Все своє життя він присв'ятив цій проблемі, повільно, крок за кроком, наближаючись до кінцевої мети. І от, скоро настане довгоочікуваний результат. Йому вдалося переробити реактор СПЦ так, щоб він за прохід циклу, виділяв невеличкий надлишок Елеріуму, який можна легко вивести з системи, не розганяючи неконтрольовану ланцюгову реакцію. Щоправда, такий реактор зовсім не виділяв енергії, і навіть потребував додаткового живлення. Проте, математичні обрахунки показали, що один такий реактор здатен синтезувати до двох з половиною грам моноізотопного елеріуму за годину, і його собівартість становитиме не у сто п'ятдесят мільярдів доларів за грам, а лише п'ятдесят, що значно перевищувало усі найсміливіші очікування. Тепер, коли тестовий реактор було збудовано, Станіслав мав тиждень часу на перевірку обрахунків та обладнання. Саме стільки часу виділив університет професору, щоб здійснити пробний запуск.

Навіть прийшовши додому, професор не покидав своєї роботи. За вечерею він весь час щось читав, записував і обраховував на своєму мобільному інфотерміналі. Він не помічав нічого і нікого, Ні своєї дружини, ні своєї доньки.

По правді, з дочкою, останнім часом, у нього сильно зіпсувалися стосунки. Вродлива, розумна дівчина з неаби-якими здібностями до математики, могла б стати видатним вченим... Та вона вирішила інакше, і по завершенню школи, замість престижного університету, пішла навчатися у військову академію на пілота кораблів-носіїв...