Розділ 8 Спокійне життя

   Минуло кілька днів, перш ніж Елі остаточно оговталася, а Девід переконався, що її здоров'ю більше нічого не загрожує. Коли сили повністю повернулися до дівчини, а в її очах знову запалала знайома рішучість, вони вирішили, що настав час повернутися туди, де все почалося.

​   Дорога назад до маєтку Блеквуд цього разу була зовсім іншою. Не було ні проливного осіннього дощу, ні гнітючої темряви, яка раніше здавлювала серце. Зимове сонце яскраво освітлювало засніжений ліс, а коні йшли впевненим, спокійним кроком. Девід їхав поруч із Елі, більше не ховаючи свій погляд за маскою холодної стриманості — тепер у його сірих очах жило спокійне, глибоке почуття до жінки, яка розділила з ним долю.

​   Коли попереду показалися шпилі Блеквуду, Елі здивовано затамувала подих.

​   Маєток змінився до невпізнання. Важкий, липкий туман, який роками огортав ці землі, повністю розвіявся. Чорне каміння стін тепер здавалося шляхетним сірим гранітом, який виблискував під сонячними променями, наче всіяний діамантовим пилом. Вікна будинку більше не виглядали похмурими чорними очницями — вони відбивали чисте блакитне небо.

​   Щойно коні зупинилися біля парадного входу, масивні дубові двері розчинилися. На ґанок вибіг Томас. Старий слуга, який зазвичай ніколи не дозволяв собі порушувати аристократичний етикет, зараз буквально летів назустріч. Його обличчя було блідим від тривоги, а руки помітно тремтіли. Він не знаходив собі місця всі ці дні, знаючи, куди вирушили його міледі та герцог.

​— Міледі! Ваша Світлосте! — голос Томаса здригнувся, коли він побачив, що вони живі й неушкоджені. — Слава небесам... Я так карав себе, що відпустив вас туди! Коли підземелля почало здригатися, я думав...

​— Усе добре, Томасе, — лагідно й заспокійливо промовила Елі, спішуючись. Вона підійшла до старого слуги й міцно, по-дочірньому обійняла його за плечі. — Все скінчилося. Прокляття більше немає. І... я все згадала. Я знаю, чому дідусь так вчинив. Дякую тобі, що беріг мене й цю таємницю.

​   Томас завмер, а потім з його старих очей покотилися сльози полегшення й невимовної радості. Він схилив голову, цілуючи руку своєї законної господині, яка нарешті «знайшла себе».

​   Коли вони втрьох переступили поріг маєтку, Елі та Девід зупинилися в глибокому подиві. Усередині Блеквуду все кардинально посвітлішало. Похмура, гнітюча атмосфера старовинного склепу зникла безслідно. Величезний хол був залитий м'яким, природним світлом, яке пробивалося крізь очищені вікна. Важкі темні портьєри тепер здавалися теплими й затишними, а на вікових дубових панелях стін дивовижним чином проявилися витончені золоті візерунки роду Вовка, які раніше ховалися під шаром містичного пилу.

​   Навіть повітря в будинку змінилося — воно стало легким, свіжим, із ледь помітним ароматом весняних квітів, наче підземна розквітла оранжерея поділилася своїм теплом із кожною кімнатою маєтку. Старий камін у холі палав яскравим, чистим золотавим вогнем, розганяючи останні куточки тіней.

​   Девід підійшов до Елі зі спини, обережно поклавши руку їй на плече.

— Твій дідусь мав рацію, — тихо й впевнено промовив він, дивлячись на те, як світло грає на її волоссі. — Ти повернулася дорослою й рішучою. Ти повернула цьому дому його душу.

​   Елі повернулася до нього, її очі світилися спокоєм і щастям. Вона взяла його за руку, де на пальці спочивав тепер уже мирний, заснулий сокіл.

— Ми повернули її разом, Девіде.

​   Під наглядом щасливого Томаса, Блеквуд остаточно прокинувся від вікового сну, готовий стати фортецею для кохання розумного Вовка та хороброго Сокола.

   Минуло кілька тижнів. Маєток Блеквуд остаточно ожив: сонячне світло тепер було постійним гостем у його величних залах, а старий Томас із нечуваним для його поважного віку ентузіазмом керував відновленням родинного гнізда міледі. 

   Одного ясного зимового вечора, коли небо над Блеквудським лісом забарвилося в глибокі аквамаринові та пурпурові відтінки, Девід запросив Елі на прогулянку. Герцог знову був одягнений у свій парадний темний камзол, і хоча його постава залишалася незмінно гордою та владною, у кожному погляді на Елі читалася безмежна, трепетна ніжність.      Він повів її тією самою засніженою стежкою вглиб заповідного лісу. 

   Цього разу тут не було магічного туману чи лякаючих привидів минулого — лише тихий хрускіт снігу під ногами та спокійна зимова краса.Коли між деревами знову з'явилися кришталеві контури зимової оранжереї, Елі тихо посміхнулася. Брама була відчинена навстіж, запрошуючи їх усередину. Вони переступили поріг, і навколо них знову розлилося благодатне підземне літо. У повітрі стояв густий, солодкий аромат квітучих яблунь та свіжої зелені.    Проте оранжерея змінилася: тепер усе її внутрішнє полегшення та тепло концентрувалося навколо постаменту в центрі. Там, посеред оксамитової трави, пишно цвіла срібна троянда. Її магічні пелюстки більше не випромінювали сліпуче, ріжуче око світло — тепер вони світилися м'яким, теплим золотавим сяйвом, не залишаючи навколо жодної тіні. Елі підійшла до квітки, обережно торкнувшись пальцями її прохолодної срібної пелюстки. Цього разу її розум залишався абсолютно чистим і спокійним. Вона знала, хто вона, знала своє минуле і більше не боялася майбутнього.— Елі, — низький, оксамитовий голос Девіда змусив її повернутися.

    Владний герцог, який звик командувати полками й перед яким схиляли голови найвельможніші дворяни, зараз стояв перед нею на одному коліні посеред літньої трави зимової оранжереї. У його сталево-сірих очах відбивалося золоте сяйво троянди, і в них була така щира хоробрість, якої вимагало серце чоловіка в найважливіший момент його життя. У руках він тримав невелику оксамитову коробочку. У ній лежало дивовижне нове кільце, яке Девід наказав викувати замковим майстрам: тонка золота лоза, на якій пліч-о-пліч спочивали мініатюрні, майстерно зроблені силуети сокола й вовка, що тримали один спільний, чистий діамант.

— Того дня, коли ти знепритомніла тут, я віддав би все на світі, аби ти просто розплющила очі, — тихо, але неймовірно твердо промовив Девід, дивлячись прямо в її лагідні очі. — Наші предки сховали тут свій розквіт, але свій власний розквіт я знайшов у тобі. Моє серце назавжди належить тобі, Елі. Ти — мій спокій, моя мудрість і моя єдина доля. Стань моєю дружиною. Дозволь мені захищати тебе, любити й відбудовувати наш спільний світ до останнього мого подиху.