Розділ 6 Сталь, тетива та привиди минулого

​   Ранок у замку роду Сокола видався напрочуд ясним і морозним. Сонце ледь піднялося над зубчастими вежами, фарбуючи сніг у ніжно-рожеві відтінки. Елі прокинулася спокійною й сповненою сил. Затишок замку та мудрі слова батьків Девіда повернули їй ту душевну рівновагу, яка завжди допомагала їй мислити тверезо.

​Ранкова сталь і летюче дерево

​   Перш ніж вирушити до таємничої оранжереї, Девід запросив Елі на внутрішній тренувальний двір замку. Герцог вважав, що перед невідомим випробуванням зброя має бути перевірена, а розум — очищений через рух.

​   Коли Елі спустилася, вона застала Девіда посеред засніженого майданчика. Він був без камзола, лише в тонкій білій сорочці та шкіряних ногавицях, попри ранковий мороз. У його руці виблискував важкий бойовий меч. Рухи герцога були бездоганними, швидкими й смертоносними — він крутився в стрімкому бойовому танці, розсікаючи повітря з таким свистом, що сніг навколо нього злітав білими вихорами. Це була чиста, первісна демонстрація сили, хоробрості та абсолютного контролю над своїм тілом. Він не просто вмів битися — він жив цим.

​   Помітивши Елі, Девід зупинився й одним точним рухом увігнав меч у сніг. Його сталеві очі виблискували, а дихання перетворювалося на густу білу пару.

​— Зброя не прощає сумнівів, Елі, — промовив він, підходячи ближче. Його голос, зазвичай холодний і владний, зараз звучав із щирим азартом. — для тебе ця тренировка має були набагато легше, ніж те що ми вчора пережили. Слуги підготували шість мішені на тій стороні двору.

​    Елі спокійно посміхнулася. Вона скинула з плечей важке зимове манто, залишаючись у зручній щільній сукні для подорожей. Вона взяла свій лук із темного дерева, витягла з сагайдака стрілу й плавно підійшла до рубежу. Вітер розвівав її волосся, але погляд залишався абсолютно нерухомим і зосередженим.

​    Вона підняла лук, повільно натягнула тетиву до самої щоки. Девід уважно спостерігав, оцінюючи її бездоганну поставу — лагідна дівчина в цю мить виглядала як грізна лісова мисливиця. Свист! Стріла зірвалася з місця і з глухим тріском розщепила самісінький центр мішені за п'ятдесят кроків. Тоді ще раз свист, і тут же була вражена вже друга мішень. Через декілька секунд були вражені і стальні.

​    Девід зробив крок ближче, і на його обличчі з'явилася рідкісна, сповнена щирого захоплення посмішка.

— Вражаюче. Твій спокій — це твоя найбільша сила, Елі. З такою супутницею мені не страшний жоден магічний туман.

​   Він підійшов до неї зі спини, обережно торкнувся її рук, допомагаючи правильно опустити лук, і Елі відчула, як від його гарячого тіла розливається впевненість. Це спільне тренування, де зустрілися його важка сталь і її легка, але смертоносна стріла, зблизило їх сильніше, ніж будь-які слова. Вони відчули себе єдиним цілим перед тим, що чекало попереду.

​Засніжений ліс та дзеркало минулого

​   Через годину вони вже були в дорозі. Замок залишився позаду, а коні несли їх углиб прадавнього заповідного лісу, що лежав прямо на кордоні двох герцогств. Сніг тут лежав незайманими ковдрами, а вікові дуби стояли, наче мовчазні вартові. Срібна сфера лежала в сумці на сідлі Елі, м'яко зігріваючи все навколо своїм невидимим світлом.

​   Раптом коні почали тривожно пирхати й сповільнювати хід. Попереду, між білими стовбурами дерев, почала стрімко підніматися густа, не природно біла стіна туману. Вона не була холодною — навпаки, від неї віяло дивним теплом, солодким ароматом квітучих яблунь та звуками... далекої музики балу.

​— Стій, — владно скомандував Девід, миттєво спішуючись і оголюючи меч. Він заступив собою Елі, яка вже тримала лук напоготові. — Цей туман має магічну природу. Батько попереджав про захисну стіну навколо оранжереї.

​    Але туман не нападав. Він почав згущуватися в химерні, напівпрозорі фігури, що світилися м'яким сріблом. Прямо перед ними, посеред засніженої галявини, матеріалізувалися два силуети з минулого.

​   Це були перші володарі обручок — прекрасна дівчина з лагідним обличчям Еліани та високий, статний молодий чоловік із різкими, владними рисами обличчя і сірими очима — предок Девіда. Ілюзія була настільки живою, що Елі та Девід могли чути їхні голоси.

​   Срібні привиди стояли, тримаючись за руки, під похиленою вербою.

— Що б не сталося при дворі, Еліано, — низький, повний пристрасті голос предка Девіда прорізав тишу лісу, — мій сокіл завжди повертатиметься до твого вовка. Навіть якщо цей світ розірве нас, наші душі знайдуть шлях.

​— Я сховаю наше кохання там, де зима безсила, мій герцогу, — зі сльозами на очах, але з неймовірною рішучістю відповіла Еліана, знімаючи з пальця обручку. — У срібній троянді. Якщо нам не судилося бути разом зараз, наші нащадки закінчать цей розквіт.

​    Видіння почало повільно танути, перетворюючись на мільйони блискучих іскор, які піднялися в небо. Разом із ними розвіявся й густий туман, відкриваючи їхньому погляду те, що ховалося за ним століттями.

​   Прямо перед ними, на сонячній галявині, височіла грандіозна, химерна споруда з прозорого кришталю та темного заліза — таємна зимова оранжерея маркіза Блеквуда. Крізь її чисті шибки було видно, що всередині, посеред зимового лісу, буяє справжнє літо, а в самому центрі, на високому постаменті, виблискувала дивовижна срібна троянда.

​   Брама оранжереї була зачинена масивним замком, який не мав замкової щілини — лише круглу виїмку, яка ідеально підходила під їхню срібну сферу.

​   Девід опустив меч і повернувся до Елі. Його зазвичай холодне обличчя було блідим від побаченого видіння.

— Вони чекали на нас, Елі, — тихо промовив він, дивлячись на неї з глибоким, прихованим почуттям. — Наші предки залишили цей розквіт для нас.

    Девід зробив крок уперед, але замість того, щоб дозволити Елі піднести сферу до замка, він м’яко, але рішуче перехопив її руку. Його важкий бойовий меч уже був у піхвах. Величний герцог, який усе життя ховав свої емоції за бронею військової дисципліни та аристократичного холоду, тепер дивився на неї зовсім інакше. Його сталево-сірі очі палали живим, палким вогнем, у якому більше не залишилося місця для криги.