Розділ 5 Крізь темряву до бою

   Елі зупинилася на самому краю величезної печери, міцно утримуючи лук. Її спокійний, аналітичний розум гарячково оглядав залу. Три величні крижані фігури вартових стояли нерухомо, але їхні прозорі голови повільно поверталися слідом за спалахами полум’я від смолоскипів, які тримали в руках Девід та Елі.

—    Зачекай, Девіде, — тихо, ледь чутно прошепотіла Елі, торкнувшись його плеча. — Подивись на них. Вони не бачать нас. Вони реагують лише на світло нашої зброї та швидкий рух. Справжні хижаки темряви. Якщо ми підемо напролом, вони проколють нас своїми списами ще до того, як ми наблизимося до чаші.

Герцог звузив свої сталеві очі, миттєво оцінивши її спостереження.

—    Ти пропонуєш загасити смолоскипи? Опинитися в абсолютній темряві з цими тварями? — у його низькому голосі прозвучав виклик, але не страх.

—    Сине полум’я в центрі не має тіні, але воно дає достатньо світла, щоб бачити силуети, — рішуче відповіла Елі, дивлячись прямо на нього. — Ми підемо тихо. Орієнтуйся на синій блиск.

   Девід коротко кивнув. Холодний стратег всередині нього беззастережно довірився її розуму. Одним різким рухом він притиснув свій смолоскип до крижаної підлоги, гасячи його. Елі зробила те саме.

   Печера занурилася в глибоку, густу напівтемряву, яку прорізало лише потойбічне, фосфоричне сяйво Первозданного Полум’я. Вартові на мить завмерли, втративши ціль.

   Девід міцно взяв Елі за руку — його долоня була гарячою порівняно з крижаним повітрям гроту. Вони почали рухатися повільно, крок за кроком, обходячи вартових по широкій дузі. Елі йшла безшумно, наче лісовий дух, а Девід прикривав її своїм тілом, тримаючи оголений меч напоготові.

   Вони вже пройшли половину шляху, і до заповітної чаші залишалося якихось десять кроків. Але доля вирішила інакше.

   Що ближче вони підходили до Первозданного Полум’я, то сильніше починали пульсувати їхні обручки. Раптом смарагд Елі та чорний діамант Девіда одночасно спалахнули потужним, яскравим світлом — зеленим та срібно-чорним. Магія родів зреагувала на близькість джерела.

   Це світло миттєво вихопило їхні постаті з темряви. Крижані вартові видали глухий, утробний звук і з неймовірною швидкістю кинулися назустріч джерелу світла, піднявши свої смертоносні списи. План провалився. Настав час для відкритого бою.

—    Елі, назад! Займи позицію! — владно й громоподібно скомандував Девід, миттєво випускаючи її руку й виступаючи вперед.

   Його холодна стриманість перетворилася на чисту, первісну лють воїна. Перший варта злетів над ним, опускаючи крижаний спис. Девід зустрів удар важким бойовим мечем. Метал зустрівся з магічним льодом з оглушливим скреготом. Сила удару герцога була такою великою, що спис вартового розлетівся на друзки, але два інших гіганти вже обходили його з боків, готуючись завдати удару в спину.

   Елі не піддалася паніці. Її серце б’ється рівно, а руки, попри лютий холод, тримали лук мертвою хваткою. Вона стала на одне коліно, натягнула тятиву до самої щоки й затамувала подих.

   В іскристому синьому світлі вона помітила те, чого не бачив Девід у розпалі ближнього бою: всередині грудей кожного крижаного вартового, прямо по центру, пульсувало маленьке, прозоре кристалічне ядро. Їхні серця.

    Свист! — перша стріла Елі пролетіла в лічених сантиметрах від плеча Девіда й влучила точно в центр грудей лівого вартового. Кристал тріснув. Величезна крижана фігура з глухим дзвоном розсипалася на тисячі дрібних осколків.

—    Чудовий постріл! — вигукнув Девід. Навіть у цю секунду в його очах промайнуло захоплення Елі.

   Він зробив блискавичний випад праворуч, своїм мечем блокуючи удар останнього вартового, навмисно відкриваючи його груди для наступного пострілу. Елі зреагувала миттєво. Друга стріла злетіла з тятиви, пробиваючи повітря. Точне влучання — і останній варта перетворився на крижаний пил, який повільно осідав на підлогу печери.

   У гроті знову запанувала тиша, яку порушувало лише важке дихання Девіда та тихе тріскотіння синього вогню.

   Герцог повільно опустив меч, важко дихаючи. Його сталевий погляд зустрівся з лагідними, але рішучими очима Елі. Він підійшов до неї, ховаючи зброю в ножни, і вперше дозволив собі торкнутися її обличчя, обережно прибравши пасмо волосся з її чола.

—    Ти неймовірна, Елі, — тихо, з глибокою повагою промовив він. — Твій розум врятував нас на початку, а твій лук — наприкінці. Якщо б ми самого початку кинулися б у бій то із-за світлу від смолоскипу, ти б не побачила б їх серця, і скоріше за все ми б програли.

—    Можливо, і так, але без твої навиків володіння мечом, ми б не впоралися.

Вони повернулися до кам’яної чаші. Перед ними палахкотіло Первозданне Полум’я, яке не залишало тіней. Настав момент істини. Перша частина загадки казала: «Коли сокіл засне у вогні...»

На порозі першої розгадки

    Девід стоїть перед синім полум’ям. Його обручка з соколом наче кличе його зробити наступний крок. Але Томас попереджав, що Первозданне Полум’я вимагає абсолютної довіри, а магія може бути непередбачуваною.

    Елі підійшла ближче до чаші, вдивляючись у потойбічне синє світіння. Її розум відмовлявся діяти наосліп. Первозданне Полум’я палахкотіло яскраво, але дивно — воно не виділяло тепла, від нього віяло давньою магією та легким озоном.

—    Зачекай, Девіде, — Елі витягнула руку, м’яко зупиняючи герцога, який уже був готовий піднести свій перстень до вогню. — Подивись на саме дно чаші. Там, крізь спокійні язики синього полум’я, щось написано.

    Девід насупився й нахилився вперед, прикриваючи очі долонею від яскравого світла. Завдяки феноменальній уважності Елі, вони дійсно розгледіли висічені на кам’яному дні літери. Символи були покриті інеєм, але під впливом магії двох обручок вони почали відтаювати й світитися сріблом.

   Елі повільно прочитала напис уголос:

«Вогонь не спалить того, хто розділить його жар із ближнім. Лише єдине серце здолає вічну зиму».