Розділ 2 Лабіринт під Блеквудом та перша загадка

   Елі ступила на сиру кам'яну сходинку всередині каміна. Позаду неї з глухим звуком зачинилася важка кам'яна стіна, відрізавши тепле світло бібліотеки й мовчазну постать Томаса. Тепер вона залишилася наодинці з темрявою. Свічка в її латуній лампі ледь помітно тремтіла від слабкого підземного протягу.

​   Сходи вели глибоко вниз, закручуючись крутою спіраллю. Нарешті ноги Елі торкнулися рівної підлоги. Вона опинилася у великій залі з високими кам'яними склепіннями, від яких віяло багатовіковим спокоєм і пилом. Коли вона підняла лампу вище, промінь світла вихопив із сутінків те саме дзеркало в залізній рамі, переплетеній металевим плющем.

​   Але воно не було звичайним. Поверхня скла колихалася, наче ртуть або темна вода під час грози. Елі зробила крок ближче, заворожена цим рухом. Смарагд на її обручці раптом став гарячим, і в ту ж мить із самої глибини дзеркала пролунав тихий, шелесткий жіночий голос. Слова відлунювали від кам'яних стін, але вони звучали абсолютною нісенітницею, мовою, якої Елі ніколи раніше не чула:

​«Коли сокіл засне у вогні, шукай те, що не має тіні, там, де серце зими зустрічає розквіт роду».

​   Голос стих, і поверхня дзеркала миттєво потемніла, перетворившись на звичайне каламутне скло. Елі застигла. Вона повторила ці слова про себе, але не змогла вловити жодного сенсу. Що це? Шифр? Пророцтво? Хто такий сокіл? І як серце зими може зустріти розквіт?

​   Вона зрозуміла, що це її перша справжня загадка. І без її вирішення дзеркало не пустить її далі.

​   Раптом тишу підземелля порушив звук, від якого в Елі перехопило подих. Далеко попереду, в одному з темних тунелів, що розходилися від зали, почувся чіткий, важкий крок. Хтось ішов сюди. Хтось, у кого були важкі шкіряні черевики, і цей «хтось» явно знав дорогу.

   Елі зреагувала миттєво. Страх знову мобілізував її сили. Вона швидко прикрутила ґніт латунної лампи, залишаючи лише крихітний, ледь помітний вогник, і сховалася в глибоку тінь за масивною залізною рамою дзеркала. Сховавшись за переплетенням металевого плюща, вона поставила лампу на підлогу, приготувала лук, затамувала подих. Обручка з вовком на її пальці все ще пульсувала легким теплом, ніби намагалася її заспокоїти.

​   Кроки ставали все гучнішими. Луна розносила їх кам'яними склепіннями лабіринту. Нарешті з темного тунелю в залу випливло химерне світло — це був промінь латунної лампи.

​   У залу зайшов чоловік.

​   Він був високим, одягненим у темний фрак, а на його плечі висіла шкіряний сумка, з-під клапана якого визирали якісь старі карти чи креслення. На вигляд йому було близько двадцяти п'яти років. У нього були різкі, але красиві риси обличчя, а коли він підняв лампу в гору освітлює всі стіни, Елі помітила його очі — дивовижні, глибокі, сталево-сірого кольору. Чомусь її інтуїція підказувала , що цей чоловік знайомий, хоча вона бачить його в перший раз.

​   Він зупинився прямо посеред зали, за кілька кроків від її схованки, і спрямував лампу прямо на каламутну поверхню дзеркала.

​— Запізнився... — тихо й розчаровано промовив він. Його голос був низьким і трохи хриплим. — Воно знову закрилося.

​   Він підійшов ближче до дзеркала, і в цей момент світло його латунної лампи випадково ковзнуло по підлозі біля рами, вихопивши з темряви чіткий слід від черевика Елі на віковому пилу. Чоловік миттєво завмер. Його сірі очі звузилися. Він зрозумів, що в цій залі він не один.

​— Хто тут? — різко запитав він, повільно повертаючи лампу у бік за зеркалом, за якою ховалася Елі. — Виходь. Я знаю, що ти тут.

Перша зустріч віч-на-віч

   Елі розуміє, що її викрили. Промінь світла ось-ось впаде прямо на її обличчя. Вона все ще пам’ятає загадкові слова про сокола і бачить, що цей чоловік шукав те саме дзеркало.

   Елі міцніше стиснула лук і стріли, відчуваючи, як серце калатає в грудях від адреналіну. Вона вирішила не розкривати себе відразу, а використати єдину зброю, яка в неї була — дивні слова дзеркала. Якщо цей чоловік прийшов сюди не випадково, він має зрозуміти.

   Вона не вийшла з тіні дзеркала, але її голос, хоч і трохи тремтів, пролунав під кам’яними склепіннями зали досить чітко:

—    Я вийду, якщо ти скажеш, чому сокіл має заснути у вогні.

   Промінь лампи, який уже майже вихопив край її пальта, миттєво зупинився. Чоловік замер, наче вражений громом. Елі помітила, як сіпнулися його широкі плечі під темним фраком. Він повільно опустив лампу трохи нижче, щоб не сліпити її, але промінь усе одно залишався спрямованим у її бік.

   Його сталево-сірі очі округлилися від подиву. Потім на його обличчі з’явився вираз суміші полегшення та глибокого потрясіння.

—    Ти... ти чула голос? — тихо, холодно запитав він, роблячи пів кроку вперед. — Значить, пророцтво Еліани не вигадка. Вона справді повернулася...

   Він глибоко вдихнув, поставив лампу на підлогу і натомість піднявши руки вгору на знак того, що не збирається завдавати їй шкоди. У тьмяному світлі її лампи Елі побачила, як на його вказівному пальці блиснув темний метал.

—    Мене звати Девід, — спокійно, але з помітним ххолодними нотками у голосі промовив він. — І я знаю цю загадку, бо мій рід береже її другу частину вже більше століття. Але я не знаю відповіді. Мій прадід залишив мені лише натяк: «сокіл засинає тоді, коли прокидається вовк.»

Девід зробив ще один крок, тепер його обличчя було зовсім близько до світла її лампи.

—    Я багато що знаю про цей маєток. Твоє кільце... покажи його, будь ласка.

Перша довіра чи обережність?

   Девід стоїть перед нею. Він знає про цей маєток знає про загадку й стверджує, що його рід пов’язаний із соколом. На його пальці дійсно є якесь кільце, але розгледіти його в напівтемряві важко.

   Елі пильно подивилася в його сірі очі. Смарагд на її пальці більше не просто грів, в він пульсував рівним, заспокійливим теплом, ніби старий камінь упізнав когось, кого чекав дуже давно. Інтуїція підказувала: цей чоловік — не ворог.