Розділ 1: Дзеркало та відлуння

​   Елі провела пальцями по шорсткому паперу записки. «Коли знайдеш себе…» — прошепотіла вона. Слова дідуся звучали майже як глузування. Вона приїхала сюди, втекла від троюродних братів саме тому, що відчувала себе абсолютно загубленою. І тепер цей похмурий будинок вимагав від неї якихось відповідей.

​   Вона запалила сірник. Маленький вогник вихопив із темряви величезний хол. Елі рішуче підійшла до великого портрета, завішеного брудним простирадлом. Схопивши край тканини, вона різко смикнула її вниз. Хмара пилу змусила її загаркати, але коли пил осів, Елі затамувала подих.

​Це був не портрет дідуся. На величезному полотні в золоченій рамі була зображена молода дівчина у сукні глибокого смарагдового кольору. Вона стояла на тлі цієї ж самої зали, тримаючи в руках старовинну книгу з дивним срібним замком. Але найголовніше — обличчя. Дівчина на картині була як дві краплі води схожа на саму Елі. Ті ж самі очі, той самий розліт брів, навіть маленька родимка біля ключиці. Тільки погляд у жінки з минулого був холодним, майже попереджаючим.

​   Раптом десь нагорі, на другому поверсі, пролунав глухий звук. Наче щось важке впало на дерев'яну підлогу, а потім почулися повільні, ледь чутні кроки.

​   Сірник у пальцях Елі догорів і згас, зануривши хол у повну темряву.

   Елі затамувала подих, прислухаючись до темряви. Кроки нагорі затихли, але в повітрі зависло відчуття, що будинок чекає на її хід.

​   Вона чиркнула ще одним сірником. Тріскучий вогник вихопив із сутінків старий круглий столик біля дверей. На ньому, покрита товстим шаром пилу, стояла важка латунна лампа зі скляною колбою та залишком свічки всередині. Елі обережно піднесла сірник до ґнота. Той неохоче спалахнув, але за секунду розгорівся, відкидаючи на стіни довгі, химерні тіні. Тепле жовте світло трохи заспокоїло серце, яке шалено калатало в грудях.

​   Міцно стиснувши ручку лампи в одній руці, а коробок сірників у іншій, Елі підійшла до гвинтових сходів.

​   Кожна дерев'яна сходинка під її ногами стогнала й рипіла на весь дім. Світло від свічки вихоплювало зі стін заліплені павутинням шпалери з виквітлими ліліями. Підіймаючись, Елі мимохідь глянула вниз, у проліт — хол із завішеними меблями здавався тепер глибоким чорним колодязем, а портрет її двійника внизу залишився дивитися їй у спину.

​   Вона ступила на майданчик другого поверху. Тут коридор розходився у два боки, потопаючи в абсолютній темряві. Раптом попереду, з-під дверей у самому кінці лівого крила, Елі помітила слабке, ледь помітне тремтіння світла. Наче там теж хтось запалив свічку.

​   І в ту ж мить з-за цих дверей долинув тихий, ледь чутний звук — це було жіноче наспівування старої, колискової мелодії.

​   Перед дверима...

​Елі підходить ближче. Серце б'ється вже десь у горлі. Вона опиняється перед важкими дверима, з-під щілини яких пробивається світло. Наспівування раптово припиняється.

   Елі вирішила діяти обережно. Ризикувати й заходити наосліп у кімнату, де щойно хтось співав, було б безумством.

   Вона підійшла ближче, намагаючись не шуміти навіть власним диханням. Прикривши долонею верх латунного плафона, щоб світло її власної лампи не видало її, Елі нахилилася до старовинної замкової щілини. Вона була досить великою, як це часто буває у старих маєтках.

Елі припала оком до отвору й завмерла.

   Кімната всередині була затишною приватною бібліотекою. У каміні тліло вугілля, відкидаючи червонуваті відблиски на книжкові полиці, що сягали стелі. Посеред кімнати стояло глибоке крісло, повернуте спинкою до дверей, тому Елі не могла бачити, хто в ньому сидить. Проте на підлозі біля крісла лежала та сама старовинна книга зі срібним замком, яку Елі щойно бачила на портреті внизу. Книга була розгорнута, і її сторінки ледь помітно ворушилися, хоча протягу в кімнаті не було.

Раптом крісло почало повільно розвертатися в бік дверей.

   Елі хотіла відсахнутися, але заціпеніла від шоку, коли крісло повернулося повністю. Воно було... абсолютно порожнім. Проте на оксамитовому сидінні лежала свіжа, ще волога від дощу смарагдова сукня — точно така ж, як на дівчині з картини.

   І в цей момент за спиною Елі, у повній тиші темного коридору, пролунав тихий,  жіночий голос:

—    Ну і як? Тобі подобається те, що ти бачиш?

    Елі різко розвернулася, мало не впустивши лампу від несподіванки. Серце зробило кульбіт і десь застрягло в горлі.

   Світло від свічки вихопило з темряви постать літнього чоловіка. Він був одягнений у бездоганно випрасувану, хоч і трохи потерту ліврею старовинного крою. Сиве волосся було акуратно зачесане назад, а на обличчі залягли глибокі зморшки. Але найдивнішим було те, що в руках він тримав срібний піднос, на якому стояли дві порцелянові чашки, від яких підіймався густий, ароматний пар. Пахло бергамотом і чебрецем.

Чоловік трохи схилив голову в поважному уклоні й тепло, трохи сумно посміхнувся.

—    Пробачте, якщо налякав вас, міледі Елізабет — тихо промовив він. Його голос звучав м’яко, наче шелест старого паперу. — Я чекав на вас. Мене звати Томас. Я доглядав за цим маєтком і за вашим дідусем... до самого його кінця.

Він зробив крок уперед, і Елі інстинктивно відступила на пів кроку, але аромат гарячого чаю в цьому холодному, вогкому коридорі подіяв дивовижно заспокійливо.

—    Ви... живете тут один? — ледь чутно запитала вона, переводячи погляд з Томаса на двері бібліотеки, де на кріслі все ще лежала смарагдова сукня.

—    Будинок ніколи не буває повністю порожнім, міледі — ухильно відповів старий. — Ваш дідусь знав, що ви приїдете втомленою і збентеженою. Він дуже хотів, щоб перше, що ви тут знайдете, був затишок. Дозволите? — він кивнув на двері бібліотеки, запрошуючи її увійти всередину, ближче до каміна. — Чай допоможе зігрітися, а мені є що вам розповісти. Про цю сукню, про книгу... і про те, чому дівчина на портреті має ваше обличчя.

Елі заходить за Томасом у кімнату. Тут дійсно тепло. Старий ставить піднос на столик біля порожнього крісла з сукнею, а сам сідає на стілець навпроти, чекаючи на її реакцію.