Залізна брама з диким скрипом зачинилася за її спиною. Осіння злива майже вщухла, залишивши після себе лише густий, як молоко, туман, що підіймався від вологої землі. Перед нею височів він — триповерховий маєток із шпилями, які, здавалося, протикали вечірнє сіре небо. Вікна другого поверху були завішані шторами, а ті, що залишилися відкритими, темніли, наче порожні очні ямки.
Адвокат, який передавав їй ключі у будинку її тітці, лише хитав головою й бурмотів: «Ваш дідусь був... дивною людиною. Він нікого не впускав туди останні вісімнадцять років. Але в заповіті чітко вказано ваше ім'я».
Вона вставила важкий, покритий патиною ключ у замкову щілину дубових дверей. Клацання — і двері піддалися, впустивши її всередину. У носа відразу вдарив запах старої деревини, сухої лаванди, воску та книжкового пилу. У величезному холі, піднявши голову, вона побачила гвинтові сходи, що йшли кудись у темряву, і величезний портрет господаря під простирадлом.
У її кишені лежав лише сірниковій коробок і записка від дідуся, яку адвокат знайшов в останній момент.