Розділ 62. Вечір, що змінює все

​   Минуло три місяці після великої перемоги. Королівство загоїло рани, відбудувало форти, а пам’ять про знищення «Левіафанів» стала легендою, яку розповідали дітям біля камінів. Але для трьох людей цей час був наповнений зовсім іншими очікуваннями.

​Маєток Блеквудів. Вечір святкової вечері.

​   У головній залі маєтку Блеквудів панувала атмосфера урочистої напруги. Герцог Керінгтон особисто прибув із сином, щоб офіційно відвідати маркіза Девіда Блеквуда. Усі розуміли причину цього візиту, окрім самої Селіни, яка, намагаючись не видати свого хвилювання, виглядала незвично стриманою у своїй найкращій сукні.

​   Коли формальності з вином були завершені, Кілліан вийшов на центр зали. Його зухвала посмішка на мить зникла, поступившись місцем рідкісній серйозності. Він зробив крок до Селіни й, не звертаючи уваги на пильні погляди батьків, опустився на одне коліно.

​— Ми пройшли крізь вогонь, темряву шахт і ментальну порожнечу, — голосно промовив він, дістаючи з кишені оксамитову коробочку. Усередині сяяла каблучка з чорного діаманта, обрамленого в золото Керінгтонів. — Я вже не уявляю свого розуму без твого, Селіно. Стань моєю дружиною, і нехай наші роди відтепер тримають це королівство разом.

​   Селіна затамувала подих. Вона бачила, як її батько, старий Девід, ледь помітно кивнув, а мати усміхнулася. Вона простягнула руку, і коли Кілліан одягав їй каблучку, між ними спалахнув той самий срібно-золотий резонанс, який колись врятував їхнє життя.

​— Я згодна, — прошепотіла вона, і в залі пролунав дружний гул схвалення.

​Королівський палац. Тераса під зірками.

​   Того ж вечора в столиці, далеко від пишних балів, Артур Блеквуд запросив принцесу Аурелію на терасу.

​   Аурелія була в тій самій смарагдовій сукні, яку носила в ніч перед війною. Вона стояла спиною до нього, вдивляючись у нічне місто. Артур підійшов тихо, зупинившись за крок. Він не опускався на коліна — їхні стосунки завжди були стосунками двох рівних, двох залізних сердець.

​— Я провів три місяці, переконуючи Королівську Раду, що безпека королівства не потребує того, щоб ти ховала своє життя за стінами палацу, — тихо сказав Артур.

​Аурелія обернулася, її очі блищали від зірок.

— І що ти вирішив, Артур?

​   Артур дістав не каблучку, а підписаний королівський указ про скасування всіх протокольних обмежень на шлюб для першої радниці, завірений особистою печаткою Леопольда. А під ним лежала тонка каблучка з обсидіану, схожа на той амулет, який він подарував їй тоді, у шахтах.

​— Я вирішив, що нам більше не потрібно «триматися разом» заради обов’язку, — він обережно взяв її руку. — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Не як радниця короля, а як жінка, без якої мій генералський мундир — просто важка тканина.

​    Аурелія притиснулася до нього, відчуваючи холодний обсидіан каблучки на пальці.

— Ти довго готував цей план, Артуре Блеквуд.

​— Найкращі операції потребують найкращої підготовки, — усміхнувся він, вперше за довгий час дозволивши собі справжню ніжність. — Ти згодна?

​— Завжди була, — відповіла вона, і в цю мить над столицею розквітли перші святкові феєрверки — знак того, що в далекому маєтку Блеквудів теж пролунало «так».

​    Дві пари, два союзи, два серця королівства нарешті знайшли свій спокій. Війна закінчилася, і розпочалося життя, на яке вони так довго чекали.