Розділ 59. Дзеркало смерті

​   Злиття крові та спадкової магії створило спалах, який був набагато яскравішим за будь-яке закляття. Срібно-золотий вихор, що вирвався з долонь Селіни та Кілліана, не просто розтрощив фіолетовий купол — він увібрав у себе всю енергію, яку імперські маги спрямували на їхню платформу.

​   Тепер це було не просто джерело сигналу. Це було Дзеркало Смерті.

​«Тримай! Не відпускай!» — гудів у голові Кілліана голос, наповнений силою самого роду.

​    Енергія імперських гармат, що мала б стерти бастіон із лиця землі, зупинилася в повітрі, розвернулася на сто вісімдесят градусів і з подвоєною силою вдарила назад — прямо по флоту загарбників. Селіна відчувала кожну нитку цього вихору. Вона керувала ним, як невидимими віжками, спрямовуючи розряди туди, де скупчення «Левіафанів» було найщільнішим.

​   Перший, другий, третій кораблі Імперії один за одним перетворювалися на палаючі факели. Їхній власний захист, який вони вважали непробивним, зрадницьки обернувся проти них самих, підсилюючи руйнівну міць відбитих атак.

​— Артуре, зараз! — крикнула Селіна, її голос прорізав шум битви, наче дзвін.

​   Артур, який на мить завмер, спостерігаючи за цією неможливою магічною демонстрацією, миттєво відреагував. Він віддав наказ усім батареям берегової оборони, і залп Блеквудської руди влучив у той самий флагманський корабель, який щойно намагався заблокувати їхню магію.

​   Корабель здригнувся, його фіолетове світіння згасло, і він почав завалюватися на бік. Але цього разу вибух був таким масштабним, що зачепив сусідні судна, створюючи ланцюгову реакцію. Море перетворилося на кипляче пекло, усіяне уламками металу та магічного попелу.

​   Кілліан і Селіна стояли на платформі, важко дихаючи. Їхні руки все ще були з'єднані, а на долонях пульсував залишковий золотий світ. Вони дивилися, як залишки Східного Флоту — ті одиниці, що вціліли — панічно розвертаються і намагаються втекти в туман, звідки прийшли.

​«Ми зробили це, Селіно», — подумки промовив Кілліан, і вперше за весь цей довгий і жахливий день у його думках не було бойового азарту. Лише глибоке, майже безмежне полегшення.

​   Селіна повільно опустила руки, відчуваючи слабкість, яка наповнювала кожну клітину її тіла. Вона подивилася на горизонт, де розсіювався останній дим від знищених монстрів Імперії. Королівство встояло.

​   Артур зістрибнув із бастіону і підбіг до них, його обличчя вперше за довгий час осяяла щира, ледь помітна посмішка.

— Це була не просто перемога, — сказав він, дивлячись на них обох. — Це була легенда.