Розділ 49. Обітниця в місячному світлі

​   Ніч після доленосної ради повільно котилася до світанку. Палацові сади, які ще кілька годин тому гуділи від сміху п'яних лордів, тепер потонули в прохолодній, мрійливій тиші. Королівські гості розійшлися по своїх покоях, і лише легкий вітер шелестів листям троянд.

​   Аурелія стояла на віддаленій терасі, що виходила вглиб саду. Вона зняла важку парадну діадему, і її темні локони вільно спадали на плечі. Смарагдова сукня здавалася майже чорною в тіні дерев. Принцеса дивилася на сплячу столицю, але її думки були далеко на південному кордоні, де незабаром мала пролитися кров.

​   Позаду неї почулися важкі, впевнені кроки. Їй не потрібно було обертатися, щоб знати, хто це. Запах шкіри, сталі та ледь відчутний морозний аромат магії Блеквудів видавали його безпомилково.

​   Артур зупинився поруч, так само спираючись на кам'яні поручні. Якийсь час вони мовчали, розділяючи ту саму важку відповідальність, яка тепер лягла на їхні плечі.

​— Ти відправляєш Селіну та Кілліана в шахти вже на світанку? — тихо запитала Аурелія, не зводячи очей з горизонту.

​— Так. Вони мають встигнути до того, як ворожі шпигуни зрозуміють, що ми знаємо про флот, — Артур повернув до неї голову, і його суворе обличчя в місячному світлі здавалося висіченим з граніту. — А за два дні я сам вирушаю на південь, щоб очолити будівництво берегової лінії оборони.

​   Аурелія злегка здригнулася. Вона повернулася до нього, її смарагдові очі блищали від прихованого хвилювання, яке вона, як перша радниця, ніколи не дозволила б собі показати на людях.

— Це буде страшна війна, Артуре. Східна Імперія не знає жалю. Якщо форти не витримають... якщо ти...

​— Витримають, — перервав її маркіз. Його голос був тихим, але в ньому звучала та сама непохитна залізна впевненість, яка свого часу змусила Раду тремтіти. — Я вибудую там стіну, яку ніхто не пройде. Але я прийшов сюди не для того, щоб говорити про стратегію, Аурелією. Не цього разу.

​   Він повільно запустив руку у внутрішню кишеню свого камзола і дістав невелику оксамитову коробочку. Коли він відкрив її, всередині спалахнув глибоким, темним світлом масивний амулет із чорного обсидіану, укладений у срібну оправу у формі вовчої лапи. Це була реліквія, яку носили лише прямі спадкоємці Блеквудів перед виходом на смертельну битву.

​— Це амулет захисту мого роду, — Артур обережно взяв прикрасу за тонку срібну цепочку. — Мій дід носив його під час захисту столиці, мій батько — під час придушення перших бунтів. Тепер я хочу, щоб він був у тебе.

​   Аурелія затамувала подих, коли Артур зробив крок ближче. Його великі, мозолясті пальці обережно відкинули її волосся назад, і він застебнув ланцюжок на її шиї. Холодний обсидіан ліг на її шкіру, миттєво потеплішавши й наповнивши її тіло дивним відчуттям спокою та чужого, могутнього захисту.

​   Принцеса підняла руку, торкаючись каменю, а потім подивилася на Артура. Бар'єри її політичної стриманості знову дали тріщину.

​— Ти зобов'язаний повернутися за ним, лорд Блеквуд, — прошепотіла вона, і в її голосі пробриніла щира, ніжна благання. — Королівству потрібен його генерал. А мені... мені потрібен ти.

​   Артур не відповів словами. Він обвів її обличчя долонею, на мить затримавши великий палець на її губах, а потім нахилився і міцно, владно притис її до себе. Його поцілунок був сповнений німого обіцянки — обіцянки вижити, попри будь-яких «Левіафанів» та магію Сходу. Аурелія відповіла з усією пристрастю, яку так довго приховувала під королівською маскою, міцно обіймаючи його за плечі.

​   Цей союз двох залізних сердець тепер був скріплений не просто королівським указом, а обітницею крові та вірності перед обличчям майбутньої бурі.