Розділ 36. Втеча під зорями

​   Залишивши брата в компанії його залізної союзниці, Селіна тихо вислизнула з палацового крила. Вона нарешті переодяглася з гвардійського мундира «німого Семі» у просту, але вишукану темно-синю сукню для верхової їзди, яка не сковувала рухів, але підкреслювала її тонку фігуру. Волосся вона перехопила простою шкіряною стрічкою.

​   Коли вона підійшла до королівських стаєнь, нічна прохолода приємно торкнулася її обличчя. З тіні високих воріт почулося тихе іржання, а слідом за ним — знайомий, зухвалий голос:

​— Запізнюєтеся, леді Блеквуд. Я вже почав думати, що мені доведеться брати ваші покої штурмом.

​   Кілліан Керінгтон стояв, спираючись на дерев'яну опору навісу. У світлі місяця його темне волосся здавалося срібним, а на губах грала та сама хижа усмішка, від якої в Селіни щоразу сильніше билося серце. У руках він тримав повіддя її вороного коня та свого великого сірого жеребця.

​— Я збирала речі, лорде Керінгтон, — Селіна підійшла ближче, схрестивши руки на грудях і злегка примруживши очі. — І хто сказав, що я взагалі погоджуся кудись із вами їхати? Маски скинуто, я більше не зобов'язана виконувати ваші накази.

​— Це не наказ, золотоволоса, — Кілліан зробив крок уперед, його голос став м'якшим, але глибшим. Він протягнув їй повіддя, його пальці на мить навмисно затрималися на її долоні, обпалюючи шкіру. — Це пропозиція вирватися з цього склепу, забитого політиками та трупами. Тобі потрібне свіже повітря. І мені потрібна ти. Хоча б на кілька годин.

​   Селіна подивилася на свого коня, потім у палкі, рішучі очі Кілліана. Вона відчувала, що він правий — стіни палацу тиснули на неї після всього, що сталося в садах.

​   Вона спритно застрибнула в сідло, перехопивши поводи.

— Наздоганяй, Керінгтоне! — крикнула вона і з місця пустила коня в галоп, вилітаючи за межі палацових воріт у нічну темряву столичних передмість.

​   Кілліан лише засміявся, миттєво піднявшись у сідло свого жеребця, і кинувся слідом, розсікаючи нічний туман.

​   Вони зупинилися лише на вершині високого пагорба, що підносився над річкою, звідки вся освітлена вогнями столиця була як на долоні. Коні важко дихали, переступаючи з ноги на ногу. Кілліан спішився, підійшов до Селіни й обережно допоміг їй спуститися на землю, притримуючи за талію трохи довше, ніж вимагала ввічливість.

​   Коли вони зупинилися біля краю обриву, Кілліан повернув її до себе, і його обличчя стало незвично серйозним.

— Я бачив, як Леопольд захищав тебе там, під вогнем, — глухо промовив він, і в його очах знову промайнув відблиск тієї самої люті, що й у садах. — І я бачив, як ти ризикувала життям, щоб допомогти йому вбити Едварда. Селіно... тепер, коли все скінчилося, я маю знати. Що між вами? Хто він для тебе?

​   Селіна відчула, як обручка на її шиї злегка нагрілася від напруги, що виникла між ними. Кілліан стояв так близько, що вона чула швидкий стукіт його серця, і ховати власні почуття більше не було ніякого сенсу.