Розділ 15. Королівський наказ та палацовий арешт

​    Урочистий марш фанфар уже готувався сповістити про завершення аудієнції, і Артур із Кілліаном зробили перший крок назад, збираючись залишити Тронну залу. Селіна, все ще відчуваючи на собі палючий погляд Кілліана, намагалася злитися з тінню за спиною брата.

​   Проте важкий, владний голос старого короля знову змусив залу заніміти.

​— Зачекайте, лорди, — промовив монарх, піднімаючи руку. Скіпетр у його пальцях глухо стукнув об мармур. — Ваша присяга прийнята, але ситуація в королівстві надто тривожна. Замах на мого сина Леопольда та напади на ваші кортежі свідчать про те, що зрадники діють прямо під моїм носом. Ви — спадкоємці наймогутніших родів, і я не можу ризикувати вашими життями.

​   Артур і Кілліан синхронно зупинилися, розвертаючись назад до трону. На обличчі Кілліана промайнула тінь тривоги.

​— Ваша Величносте? — обережно перепитав Кілліан. — Наші гвардійці готові забезпечити безпеку.

​— Не сумніваюся в їхній доблесті, лорде Керінгтон, але мій наказ обговоренню не підлягає, — відрізав король, і його погляд став непохитним. — Ви обидва, разом зі своїми ближчими супроводжуючими, залишаєтеся в столиці. До особливого розпорядження. Ви будете жити в гостьовому крилі палацу під моїм особистим захистом... і під моїм наглядом. Поки королівська сім’я не розслідує справу про напад, ніхто з вас не залишить меж міста.

​   Старший принц у цей момент хижо посміхнувся, а другий принц, Едвард, задоволено качнув головою. Для них цей «королівський захист» був ідеальною золотою кліткою, де Блеквуди та Керінгтони опинялися прямо в них під рукою. Принцеса Аурелія лише міцно стиснула віяло, розуміючи, що тепер гра стає смертельно небезпечною для всіх них.

​— Ми підкоряємося вашій волі, Ваша Величносте, — стримано відказав Артур, хоча його щелепи були стиснуті так, що ледь не тріщали.

​   Король кивнув, даючи знак варті.

— На цьому аудієнцію закінчено. Гвардія, проведіть наших гостей до їхніх нових покоїв.

​    Коли загін нарешті вийшов із задушливої Тронної зали в широкі, залиті сонцем коридори палацу, Кілліан Керінгтон навмисне пригальмував свій крок. Його капітан варти повів поранених бійців далі, а сам лорд Керінгтон порівнявся з Артуром та Селіною, які йшли замикаючими.

​   Він підійшов майже впритул до Селіни, яка все ще не знімала кашкет.

​— Ну що, «Семе»... — тихо, так, щоб чули лише вони втрьох, промовив Кілліан, і в його голосі бриніла суміш іронії, захоплення та прихованої небезпеки. — Схоже, ми замкнені в одному крилі. І тепер у нас буде дуже, дуже багато часу, щоб обговорити твою дивовижну техніку володіння кинджалами. І твій... «німий» статус.

​   Селіна злегка підняла підборіддя, і хоча козирок прикривав очі, Кілліан чітко побачив, як її губи сіпнулися в зухвалій, суто блеквудській посмішці. Вона не могла відповісти, але її постава говорила сама за себе: гра в столиці тільки починалася, і вона не збиралася програвати.

​   Артур лише важко зітхнув, закидаючи плащ за спину.

— Керінгтоне, тримай свої здогадки при собі, якщо хочеш дожити до завтрашнього засідання. У нас спільний ворог.

​— Звісно, маркізе, — Кілліан блиснув світлими очима, задоволений тим, що його здогадка підтвердилася реакцією брата. — Але в цій золотій клітці нам доведеться ділити не лише таємниці, а й плани порятунку королівства.

​   Вони офіційно замкнені в столиці за наказом короля, і тепер Кілліан на 100% знає, що Сем — це дівчина.