Розділ 9. Сталь і правда

​   Нічна прохолода Смолянки проникала крізь розбиті вікна «Старого млина», але в самій залі було гаряче від напруги. Гвардійці Блеквуду та Керінгтона швидко зачистили периметр, виставивши охорону навколо заїжжого двору, а трьох живих, але важко поранених найманців стягнули в центр зали й міцно прив'язали до опорних стовпів.

​   Артур повільно підійшов до ватажка нападників — чоловіка з розсіченою бровою, який досі люто позирав на гвардійців. Коротка стрижка маркіза та його крижаний, сталевий погляд не обіцяли полоненим нічого хорошого.

​   Кілліан сперся на неушкоджений стіл поруч, схрестивши руки на грудях. Його світлі очі палали стриманим гнівом.

— Ну що, щури, — тихо промовив Керінгтон. — Хто злив вам наш маршрут? Як ви дізналися, що ми зупинимося саме в Смолянці?

​   Ватажок лише сплюнув кров під ноги Кілліану й зухвало оскалився:

— Думаєте, якщо ви синочки великих герцогів, то схопили бога за бороду? При дворі ваші голови вже оцінили в ціле багатство. Нам заплатили за те, щоб ви не доїхали до столиці. І нам байдуже, хто з вас здохне першим — ведмідь чи сокіл. Більше ви нічого не почуєте.

​   Артур спокійно спостерігав за цим. Він не став кричати чи погрожувати важким мечем. Натомість він злегка повернув голову й кивнув у бік тіні.

— Семе. Обійди його з тилу. Покажи, як у Блеквуді розв'язують язики.

​   Селіна тільки цього й чекала. Вона безшумно виступила з темряви, крутнувши в руках свої соколині кинджали. Козирок кашкета все ще надійно прикривав її обличчя, але в її рухах була така хижа, смертоносна впевненість, що ватажок найманців миттєво припинив посміхатися. Його погляд прикувався до тонких, гострих лез.

​   Дівчина підійшла ззаду, нахилилася до самого вуха бранця і приставила холодне лезо кинджала прямо до його сонної артерії. Іншим клинком вона легенько, майже невагомо, провела по його горлу, залишаючи ледве помітну червону лінію. Вона не вимовила жодного слова — адже була «німою» — але її клинки розмовляли красномовніше за будь-якого ката. Вона злегка натиснула на лезо, демонструючи, що один невірний рух — і його життя закінчиться тут і зараз.

​   Кілліан пильно спостерігав за діями «Сема». Його вражало, як цей тонкий юнак одним лише холодним дотиком сталі змусив досвідченого вбивцю збліднути.

​— Зачекайте! Зачекайте! — прохрипів ватажок, відчуваючи, як гостре лезо починає заглиблюватися в шкіру. — Я скажу! Нам не платили зі столиці безпосередньо! Наводку дав капітан королівських митників на заставі, яку ви проїжджали вдень. У нього є магічний амулет зв'язку з капітаном королівської варти. Вас чекають на під'їзді до столиці... Там засідка куди більша. Нас послали лише для того, щоб послабити вас або добити Керінгтона, якщо ви роз'єднаєтесь!

​   Селіна повільно відвела кинджал від його шиї, крутнула його на пальці й одним блискавичним рухом сховала за пояс. Вона знову зробила крок назад у тінь, схрестивши руки, наче нічого й не сталося.

​   Артур перезирнувся з Кілліаном. Спадкоємець Керінгтонів важко зітхнув:

— Значить, королівська варта вже грає проти нас. Столиця перетворилася на суцільне мінне поле. Якщо ми підемо головною дорогою то потрапимо прямо в розставлені ловушки.

​— Головною дорогою ми не підемо, — твердо відповів Артур, дивлячись на карту. — У нас є обхідний шлях через старі блеквудські шахти та занедбаний мисливський кряж. Сем добре знає ті місця. Ми вийдемо до столиці з тилу, звідки нас ніхто не чекає.

​   Кілліан кивнув, а потім знову перевів погляд на «Сема», який стояв у тіні кутка.

— Чудова робота, Семе, — щиро сказав Кілліан, і в його голосі почулася глибока повага. — Ти не лише б'єшся як біс, а й переконуєш бездоганно. Блеквуде, твій зброєносець — справжній скарб.

​   Артур ледь помітно кашлянув, стримуючи посмішку, щоб не видати сестру:

— Згортаємо табір. У нас є дві години до світанку, щоб зникнути зі Смолянки так, наче нас тут ніколи й не було. Надалі будемо рухатися без карети, в тільки верхом на скакунах. Рушаймо.