Розділ 8. Спільна поїздка та прихисток у Смолянці

​   Ранок розігнав нічний туман, залишаючи на траві великі краплі роси. Табір Блеквудів прокинувся на світанку. Солдати швидко згортали намети, згашували залишки багать та сідлали коней.

​   Кілліан Керінгтон стояв біля своєї карети, спираючись на плече свого капітана. Завдяки цілющим мазям Блеквудів його пораненому стегну стало значно краще, хоча ходив він усе ще шкутильгаючи.

​   Артур підійшов до нього, тримаючи в руках карту. Його зібраний вигляд свідчили про те, що він уже продумав маршрут на сьогодні. Позаду нього, наче тінь, вичікувально стояв «німий зброєносець Сем», закинувши на плече сумку з провізією та знову надійно сховавши під кашкетом свої золотаві кучері.

​— Лорде Керінгтон, — звернувся Артур, згортаючи пергамент. — Вчорашній напад доводить, що королівські ліквідатори знали ваш маршрут. Якщо ви продовжите шлях своєю невеликою групою, наступна засідка стане для вас останньою. Моя пропозиція: їдемо далі разом. Об’єднаний кортеж Блеквудів та Керінгтонів — надто велика здобич навіть для елітних найманців. Вони не наважаться напасти відкрито.

​   Кілліан пильно подивився на Артура, а потім перевів погляд на Селіну, яка в цей момент дуже зосереджено розглядала носки своїх гвардійських чобіт.

​— Твоя пропозиція розумна, лорд Артур — відказав Кілліан, і на його губах знову з'явилася та сама тонка усмішка. — Їхати під захистом найкращих стрільців королівства — непогана перспектива. До того ж... мені спокійніше, коли твій мовчазний зброєносець поруч. Принаймні я впевнений, що ніхто не підкрадеться до мене зі спини.

​   Селіна лише стримано кивнула, стримуючи бажання закотити очі від його завуальованих натяків.

​   Об’єднаний загін рушив у дорогу. Дорога під палючим сонцем видалася спокійною — присутність великої кількості важко озброєних гвардійців відлякувала будь-яку лісову шваль.

​   Надвечір, коли коні вже почали втомлюватися, попереду з-за пагорбів нарешті показалися солом'яні та черепичні стріхи. Це було невелике, але затишне поселення на перетині торгових шляхів — село під назвою Смолянка. Тут пахло свіжим хлібом, озерною водою та димом від печей.

​— Тут ми зупинимося на ночівлю, — оголосив Артур, притримуючи коня біля в'їзду. — Попереду дикі перевали, коням потрібен відпочинок, а нам — надійний дах над головою.

​   Кортеж заїхав на подвір'я єдиного великого заїжджого двору Смолянки. Селяни та місцеві з подивом і острахом споглядали, як на одній площі зупиняються карети з гербами Сокола та Ведмедя — двох родів, які зазвичай навіть не дихали одним повітрям.

​   Поки гвардійці займалися розселенням та конями, Артур відкликав Селіну в бік, удаючи, що дає «Сему» вказівки щодо багажу.

​— Він не зводить з тебе очей, Селіно, — тихо, ледь ворушачи губами, промовив Артур. — Будь обережною. В заїжджому дворі нам доведеться тримати маскування ще ретельніше. Кілліан Керінгтон далеко не дурень, він шукає будь-яку твою помилку.

​— Не хвилюйся, братику, — так само пошепки відповіла Селіна, злегка поправивши кашкет. — Твій «німий Сем» гратиме свою роль бездоганно. Головне — щоб цей шляхетний ведмідь не вирішив перевірити, як мій гвардійський мундир сидить на плечах під час вечері.

​   Артур лише важко зітхнув, розуміючи, що ніч у Смолянці обіцяє бути дуже цікавою.

​   Вечеря в заїжджому дворі «Старий млин» була далекою від гостинної. Атмосфера в залі нагадувала натягнуту тетиву лука. Місцеві селяни, що сиділи по кутках, опускали очі, коли до них зверталися, а корчмар — опасистий чоловік із сальними вусами — постійно відволікався на вікно, вдивляючись у темряву за шибкою.

​   Кілліан, Артур і «Сем» сиділи за одним столом. Керінгтон майже не торкався їжі, його рука постійно лежала поруч із мечем. Він методично, майже вивчаючи, спостерігав за Селіною.

​— Схоже, наш "німий" друг зовсім не голодний, — зауважив Кілліан, криво посміхаючись і киваючи на повну тарілку Селіни. — Або ж він готується до бою навіть під час вечері. Скажи, Артуре, ти хоч іноді даєш йому розслабитися?

​   Селіна лише знизала плечима, натягнувши кашкет нижче. Вона відчувала на собі погляд Керінгтона як фізичний дотик, і це дратувало.

​   Артур спокійно відпив елю.

— Сем дисциплінований. Це його вибір.

​   Раптом Селіна і Артур напружилися. Їх гострий слух, навчений батьком, уловив те, що пройшло повз вуха звичайних відвідувачів: специфічний звук металевих набійок на чоботях, що синхронно крокували надворі, і глухий стукіт зброї об двері стайні. Це не були селяни.

​   Вона різко підняла голову, зустрівшись поглядом з Кілліаном. Він теж це почув. Його розслаблена поза зникла в одну мить.

​— Артуре, — тихо, але з металевим відтінком у голосі промовив Керінгтон. — За вікном люди. Багато. І вони не прийшли пити ель.

​   Артур непомітно поклав руку на меч.

— Я бачу. Корчмар зник.

​   Тієї ж миті двері заїжджого двору розчахнулися. Всередину ввалилася група людей у тих самих похмурих сірих плащах, що й учорашні нападники. Але цього разу їх було більше — двадцятеро, озброєні арбалетами та короткими мечами. У дверях з'явився корчмар, але вже не з підносом, а з важким залізним прутом, яким він засунув засув на вхідних дверях.

​— Ніяких свідків, — прохрипів він.

​У залі здійнялася паніка. Селяни кинулися врозтіч, але найманці почали перекривати виходи.

​— Спиною до спини! — скомандував Артур, миттєво перекидаючи стіл, щоб створити імпровізоване укриття.

​Кілліан, забувши про поранену ногу, вихопив свій полуторний меч.

— Ці щури знову прийшли по мою голову! — вигукнув він, роблячи крок вперед.

​— Не час для героїзму, Керінгтоне! — відрізав Артур. — Сем, нагору!

​   Це був план. Селіна зрозуміла його без слів. Вона відштовхнулася від підлоги й неймовірним стрибком злетіла на дерев'яну балку під стелею, спритна, як сокол. З висоти вона була ідеальним снайпером. Вихопивши кинджали, вона не стала чекати.

​Двоє найманців, що цілилися в Артура, впали з хрипом — Селіна точними кидками вибила їх із гри.