Розділ 6. Ворожа кров та спільна сталь

​  На галявині, залитій холодним місячним світлом, точився нерівний бій. Четверо гвардійців у розкішних срібно-чорних плащах тримали кругову оборону, захищаючи пораненого юнака.

​   Артур миттєво впізнав герб на їхніх щитах: розлючений чорний ведмідь із золотою сокирою. Це був знак герцогства Керінгтон — давніх і затятих політичних ворогів їхньої родини. Лорд Керінгтон роками плекав інтриги проти Блеквуду при дворі, намагаючись підібратися до таємниць срібної троянди.

​   У центрі оточення, спершись на розколотий щит, стояв молодий хлопець років дев'ятнадцяти — очевидно, молодий спадкоємець Керінгтонів. Його розкішний камзол був розірваний, на стегні проступала кров, але в його світлих очах палала дика, горда впертість. Він відбивався витонченим полуторним мечем, проте нападників у масках було щонайменше п’ятнадцять, і вони невблаганно стискали кільце.

​   Селіна штовхнула Артура ліктем у бік і прошепотіла на саме вухо:

— Це ж Керінгтони! Син того старого лиса, який називав нашого батька «блеквудським чудовиськом»?

​— Так, це Кілліан Керінгтон, — так само тихо відказав Артур, і його сталеві очі звузилися, прораховуючи ситуацію. — Його батько підлий, але ці люди в масках… вони не беруть полонених. Це королівські ліквідатори. Якщо Кілліан загине тут, його батько звинуватить нас, адже це сталося близько до наших кордонів. Це ідеальна провокація, щоб розв'язати війну між нашими родами.

​— Тоді який план, братику? — Селіна вже перехопила кинджали зручнішим хватом, а її тіло напружилося, як тетива перед пострілом. — Залишимо їх?

​— Ми не залишаємо людей на розтерзання вбивцям, навіть якщо це Керінгтони, — твердо відрізав Артур. На його губах з’явилася сувора батьківська посмішка. — Працюємо як завжди. Я тримаю дистанцію та відволікаю вогонь, ти — заходиш із флангу і сієш хаос. Почали!

​    Артур блискавично підвівся, натягуючи свій важкий тисовий лук. Його коротка стрижка відкривала бездоганний огляд, а пальці діяли на автоматі.

​   Свист! Свист! Свист! — три стріли вилетіли одна за одною з такою швидкістю, що здалося, ніби стріляє троє людей. Три нападники в масках, які вже заносили мечі над гвардійцями Керінгтона, з криком упали, прошиті блеквудською сталлю.

​— Вогонь із лісу! — закричав ватажок убивць, але не встиг розвернутися.

​   З іншого боку галявини, наче тінь сокола, з кущів вилетіла Селіна. Вона не видала жодного звуку. Перший ліквідатор відчув її присутність лише тоді, коли її тонкий кинджал ковзнув по ременях його обладунку, змушуючи впасти. Дівчина крутилася між ворогами як срібне лезо: довгий кинджал в одній руці блокував удари, а короткий у другій — знаходив вразливі місця в ворожих обладунків. Вона підсікала, била руків'ям у обличчя та вибивала зброю з рук, створюючи абсолютну паніку.

​   Кілліан Керінгтон, важко дихаючи, приголомшено спостерігав, як якийсь «молодий гвардієць» із неймовірною грацією та швидкістю розносить його ворогів кинджалами, а з лісової темряви прилітають смертоносні стріли, що б'ють без промаху.

​— Тримайте стрій! Нам допомагають! — хрипко крикнув Кілліан своїм гвардійцям, з новими силами кидаючись у бій.

​   Коли ліквідатори спробували згуртуватися, щоб придушити Селіну, Артур закинув лук, вихопив свій важкий герцогський меч і з голосним бойовим кличем роду Вовка врубався в центр ворожого загону. Його потужні, вивірені удари розкидали вбивць у різні боки. Вовче чуття підказувало йому кожен рух ворога наперед.

​   За дві хвилини все було скінчено. Живі нападники панічно розбіглися в темряву, залишаючи своїх поранених.

​   На галявині запала важка тиша, порушувана лише важким диханням бійців. Гвардійці Керінгтона опустили щити, з острахом і подивом дивлячись на своїх рятівників.

​   Артур спокійно витер лезо свого меча об плащ одного з нападників і сховав його в піхви. Селіна ж, крутнувши кинджали на пальцях, спритно сховала їх за пояс.

​   Кілліан Керінгтон, кульгаючи, зробив кілька кроків уперед. Його погляд зупинився на синьому мундирі Артура та золотому гаптуванні Сокола. Його обличчя витягнулося від шоку, а рука, що стискала руків'я меча, злегка затремтіла.

​— Ти... Артур Блеквуд? — промовив спадкоємець ворожого роду, не вірячи власним очам. — Спадкоємець маркиза Блеквуд ? Але... чому? Наші родичі перебувають у стані відкритої ворожнечі, мій батько...

​— Ваш батько підлий політик, лорде Керінгтон, — спокійно підійшов ближче Артур, дивлячись на нього своїм фірмовим сталевим поглядом. — Але Блеквуди не воюють зі спини і не залишають поранених на розтерзання найманцям. Навіть якщо ваше герцогство вважає інакше.

​   Кілліан замовк, перевівши погляд на Селіну. Дівчина в цей момент зухвало підмігнула йому з-під козирка гвардійського кашкета, ховаючи свої соколині кинджали назад за пояс. Кілліан раптом відчув, як його серце забилося частіше — і цього разу зовсім не від страху чи отриманих ран. Цей дивний, надто спритний «зброєносець» з тонкими рисами обличчя миттєво прикував його увагу.

​   Кілліан злегка похилився від болю в пораненому стегні, але втримав рівновагу, спираючись на меч.

— Як б там не було між нашими батьками... сьогодні я і мої гвардійці живі завдяки вам. Дякую, маркізе Блеквуд.

​Артур оцінив його стан і кивнув у бік лісу:

— Наш табір неподалік. Мої люди допоможуть перев'язати рани вашим гвардійцям, а вам не завадить гарячий відвар. У цьому лісі залишатися небезпечно — ліквідатори можуть повернутися з підкріпленням. Рушаймо.