Розділ 5. Багаття та відлуння сталі

​   Вечір опустився на королівський праліс, принісши із собою прохолоду й довгі, тривожні тіні. Загін Блеквуду розбив табір у глибокій улоговині, прихованій від сторонніх очей густим чагарником. Гвардійці виставили подвійну варту, а посеред табору затишно потріскувало невелике багаття.

​   Селіна з величезним полегшенням зняла важкі гвардійські чоботи й тепер гріла ноги біля вогню, сидячи на поваленому стовбурі. На ній все ще була чоловіча сорочка, а поруч на траві лежали її вірні кинджали. Старий Томас не збрехав — у сумці з формою вона справді знайшла важкий гаманець із золотом та кілька своїх улюблених в'ялених лісових груш.

​   Артур сидів навпроти, спокійно очищаючи від бруду пір'я на своїх стрілах. Блик вогню підкреслював його коротко підстрижене темне волосся та зосереджені, суворі риси обличчя.

​— думаю батько знав, — порушив тишу Артур, не піднімаючи очей від стріли. Його голос був тихим, щоб не привертати уваги варти. — Томас ніколи б не залишив форму без його наказу.

​Селіна хитро всміхнулася, відкусивши шматочок груші.

— Мама теж знала, я впевнена. Вони просто розуміють, що Блеквуд тримається на нас обох. До того ж, визнай, мій удар ззаду був бездоганним.

​— Твій удар був авантюрним, — повчально, але з легкою посмішкою відказав Артур. — Ти відкрила лівий бік, коли робила сальто. Якби у того мечника був напарник із кинджалом, ти б зараз не груші їла, а...

​   Артур раптом осікся на пів слові. Його сталеві очі звузилися, а рука завмерла зі стрілою в повітрі.

​   Селіна миттєво підібралася, переставши жувати. Вона знала цей погляд брата — чуття Вовка ніколи його не підводило. Вона притисла вухо ближче до землі, а Артур злегка повернув голову, вловлюючи звуки нічного лісу.

​   Крізь тріскіт багаття й шелест листя здалеку донеслася ледь чутна, але чітка луна.

Дзинь... Дзинь... Гуп!

​— Сталь, — коротко кинув Артур, підводячись на ноги одним злитим, безшумним рухом. — Приблизно за пів милі звідси, на західному схилі. Це не розбійники. Надто ритмічні удари, так б'ються професійні гвардійці.

​   Селіна вже взувала чоботи, блискавично ховаючи кинджали в таємні піхви на поясі.

— І загін великий? — запитала вона, перевіряючи, чи легко виходить лезо.

​— Ні. Судячи зі звуку, троє або четверо захищаються проти десятка, — Артур уже закидав за спину свій тисовий лук і перевіряв сагайдак.

​   Капітан варти Блеквуду підійшов до них, помітивши рух, але Артур підняв руку, зупиняючи його.

— Капітане, залишайтеся з людьми в таборі. Охороняйте коней і провізію. Ми з Селіною підемо розвідаємо обстановку. Якщо це пастка, загін має бути готовий до прориву. Якщо ні — ми повернемося за п'ятнадцять хвилин.

​— Але, молодий лорд... — спробував заперечити капітан, дивлячись на юну леді.

​— Це наказ, — відрізав Артур таким тоном, що будь-які суперечки зникли.

​   Брат і сестра вислизнули з табору, розчиняючись у нічній темряві. Вони рухалися ідеально злагоджено, як вчили батьки. Артур ішов першим — його кроки були беззвучними, як у хижого вовка на полюванні. Селіна слідувала за ним, гнучка й швидка, наче сокіл, що ковзає між деревами.

​   Що ближче вони підходили до західного схилу, то виразнішими ставали звуки бою: важке дихання, крики люті та брязкіт щитів. Запахло димом і свіжою кров'ю.

​   Нарешті вони дісталися краю невеликої лісової галявини, прихованої густими зарослями папороті. Артур зробив знак рукою «Залягти». Вони обережно розсунули листя і зазирнули вниз, де прямо на їхніх очах розгорталася кривава драма.