Розділ 3. Великий переполох у Блеквуді

​   Карета спадкоємця не встигла від’їхати й на три милі від маєтку, як у самому Блеквуді благословенна ранкова тиша вибухнула панікою.

​   Все почалося з містера Брукса. Старий дворецький, тримаючи в руках срібну тацю з ранковим чаєм та лимонними тістечками, які так обожнювала молода леді, підійшов до дверей її покоїв. Він постукав тричі — чітко, як і вимагав етикет.

​— Міледі Селіно, час для ранкового читання поезії. Ми маємо надолужити вчорашній… кхм, інцидент із криноліном, — промовив Брукс.

​   Відповіді не було. Брукс насупився, постукав голосніше, а потім обережно штовхнув двері. Кімната була порожньою. Ліжко застелене, але якось підозріло квапливо, а на підлозі біля шафи валялася відірвана шовкова стрічка від вишневої сукні. Головне — на нічному столику, де зазвичай лежали її улюблені кинджали, було порожньо. Замість них на оксамитовій подушечці лежала акуратно згорнута записка.

​   За хвилину Брукс, забувши про свою аристократичну гордість і ледь не гублячи туфлі на ходу, влетів до малого кабінету герцога, де Девід та Елі саме обговорювали господарські книги.

​— Ваша Світлість! — задихаючись, прохрипів дворецький. — Вона... її немає! Леді Селіна зникла!

​   Девід миттєво підвівся з-за столу. Його сталеві очі звузилися, а постава стала кам'яною.

— Що значить зникла, Брукс? Вона знову втекла на полювання в ліс без дозволу?

​— Боюся, що ні, мілорде... Вона залишила це, — Брукс тремтячими руками протягнув клаптик паперу.

​   Девід узяв записку, і Елі відразу підійшла ближче, заглядаючи через його широке плече. На папері швидким, зухвалим почерком Селіни було написано:

​   «Любі мамо і тату! Не шукайте мене в лісі, там сьогодні нудно. Я вирішила, що Артуру в столиці знадобиться дипломатична підтримка від фахівця з ближнього бою. Повернуся з королівською короною або новою сукнею (перше вірогідніше). Не сумуйте, Брукс, поезію дочитаємо пізніше! Ваша С.»

​   Кабінет на кілька секунд занурився в абсолютну німоту.

​— О ні... — Елі притиснула долоню до губ, але в її очах замість жаху раптом проблиснула ледь помітна, горда вовча посмішка. Вона занадто добре впізнавала в доньці себе саму в юності. — Вона пробралася в кортеж.

​— Томас! — гримнув Девід так, що шибки в кабінеті затремтіли.

​   Старий з'явився на порозі майже миттєво, ховаючи очі за сивими бровами й дивовижно спокійно крутячи в руках свій кашкет.

— Слухаю, Ваша Світлість.

​— Ти знав, — не запитав, а ствердив Девід, підходячи до старого впритул. Залізна аура герцога Сокола зараз могла б злякати цілий полк, але Томас за десятиліття в маєтку вже мав імунітет. — Ти допоміг їй, Томасе? Куди вона сховалася? У яку з карет супроводу?

​— Ну що ви, мілорде, — невинно протягнув Томас, хоча його вуса зрадницьки сіпалися від усмішки. — Леді Селіна — доросла дівчина, мисливиця. Вона вміє ходити так, що навіть лисиця не почує. Я лише... випадково залишив комплект форми молодого гвардійця-зброєносця в оранжереї. І випадково забув замкнути задні двері багажної карети з провізією.

​    Девід важко зітхнув, потер чоло пальцями й повернувся до дружини.

— Елі, твоя донька неможлива. Вона ж рознесе весь королівський палац ще до того, як Артур складе присягу. Я збираю погоню. Наші коні наздоженуть кортеж за дві години.

​   Елі підійшла до чоловіка, м'яко поклала руки йому на груди й подивилася в його очі з тим самим глибоким спокоєм, який колись підкорив його серце.

— Зупинись, Девіде. Не треба погоні.

​— Елі, там небезпечно! При дворі шпигуни, вороги...

— Саме тому вона має бути там, — тихо, але твердо перебила його маркіза. — Артур — ідеальний лицар, він мислить честю і стратегією. Але він занадто благородний для тих підлих ігор. Селіна ж... вона хитра, як вовк, і швидка, як сокіл. Вони захистять один одного. Вони — два крила Блеквуду. Якщо ми повернемо її силою, вона все одно втече, але наступного разу ми не знатимемо, де вона. А зараз ми точно знаємо: вона поруч із братом.

​   Девід довго дивився на дружину, відчуваючи, як його гнів повільно поступається місцем тверезому розрахунку військового. Вона була права. Разом його діти були непереможною силою.

​   Герцог повернувся до Брукса й Томаса, які вичікувально стояли біля дверей.

— Брукс, відішліть таємного посильного з нашим родовим шифром особисто в руки Артуру , нехай докладає про все.

​— Буде виконано, Ваша Світлість, — з полегшенням вклонився Брукс.

​— А ти, Томасе, — Девід пригрозив старому пальцем, хоча в його власних сірих очах уже грали веселі бісики, — наступного разу «випадково» забудь у кареті додатковий мішок золота для моєї доньки. Столиця — дороге місто, а лакеям платять мало.