Розділ 2. Спадщина та шлях до столиці

​   Ранок від’їзду видався туманним і прохолодним, наче сам Блеквуд не хотів відпускати свого спадкоємця. Важка герцогська карета, запряжена четвіркою вороних коней, чекала біля парадного ґанку. Навколо вирувала метушня: слуги завантажували останні скрині, містер Брукс суворо перевіряв дорожні списки, а гвардійці супроводу перевіряли збрую.

​   Елі та Девід стояли на верхній сходинці, спостерігаючи за сином. Вони вже не були тими молодими закоханими, що колись зняли прокляття, — роки додали їм шляхетності, мудрості та ледь помітних зморшок біля очей, але їхні почуття стали лише міцнішими.

​   Артур піднявся сходами, карбуючи крок. Сьогодні він був у повному парадному мундирі роду Сокола — глибокого синього кольору з золотим гаптуванням та срібними застібками. Його коротко підстрижене темне волосся було акуратно зачесане, а сталевий погляд був серйозним і зосередженим. Він виглядав як справжній маркіз, готовий до будь-яких випробувань.

​   Елі підійшла до сина першою. Вона вже не носила простий одяг лісової мисливиці, але в її поставі все ще відчувалася сила Вовка. Вона поклала долоні йому на плечі, пильно дивлячись у його очі — такі схожі на батькові.

​— Артуре, — її голос був тихим, але впевненим. — Світ за межами Блеквуду підступний. При королівському дворі слова часто служать, щоб приховати істину, а посмішки бувають смертоноснішими за отруту. Не дозволяй їм заманити тебе в пастку. — Вона зробила коротку паузу, і в її очах спалахнув теплий, материнський вогник. — І, Артуре… будь ласка, бережи себе. Твій лук — це твої очі на відстані, але не забувай про спокій Вовка, коли ворог підійде впритул.

​Артур схилив голову в поважному жесті.

— Я пам’ятатиму кожне ваше слово, мамо. Блеквуд може пишатися своїм спадкоємцем.

​    Тоді вперед виступив Девід. Він був у простому камзолі, але його присутність заповнювала весь простір. Герцог поклав руку на плече сина, і Артур відчув знайому, надійну силу батька.

​— Синку, — Девід подивився на Артура довгим, важким поглядом, у якому змішалися гордість і тривога. — Твоя присяга королю слабшає. Він — лише тінь свого колишнього «Я». Справжня влада зараз при дворі, і вона хоче крові. Твій меч, — він кивнув на важкий герцогський меч на поясі Артура, — це твоя остання лінія оборони. Не оголюй його без потреби, але якщо оголиш — бий впевнено. Не підпускай їх близько, Артуре. Твоя сила в тому, що ти вмієш вести бій на своїх умовах. Не дай їм зламати тебе.

​   Девід обійняв сина — міцно, по-чоловічому, на мить притиснувши до своїх грудей.

— Повертайся додому, майбутній маркізе. Ми чекатимемо.

​   Артур востаннє поклонився батькам, розвернувся й швидко спустився сходами. Сівши в карету, він відчув, як серце стиснулося від хвилювання. Він знав, що ця подорож змінить усе.

​   Коли карета рушила, а маєток Блеквуд почав зникати в тумані, Артур глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти думки. Він витяг з-за пазухи стару малу мапу, яку йому колись подарував Томас, і почав вивчати маршрут до столиці, впевнений, що його подорож розпочнеться з роздумів про стратегію.

​   Він навіть не підозрював, що справжня пригода вже почалася.