Епілог

Епілог

Подія про двох врятованих дітей, набула широкого розголосу в містечку. Коли історія Глібової родини стала відома широкому загалу, вона спричинила таку хвилю обурення проти дій Дарини Усенко, матері двох занедбаних нещасних дітей, і таку хвилю співчуття та підтримки до Гліба та його сестрички, що під тиском суспільної думки судові виконавці та соціальні служби прийняли рішення не розлучати зведених брата та сестрички. 

Після тих подій Гліб кілька тижнів провів у лікарні, приходячи до тями після нервового зриву. Міласю за його відсутністю доглядали Ніна Антонівна з Поліною. Матір, яка наступного ж дня запила, позбавили батьківських прав і тепер Гліба та Міланку мали відправити до притулку. Гліб сприйняв новину мужньо. Принаймні, тепер він буде разом з сестричкою, зможе про неї подбати й захистити.

* * *

Гліб був у палаті один. Сонце зазирало у вікна і розкидало сяйливі зайчики по білих лікарняних стінах. Він відбувся вивихом зап’ястя і за кілька днів йому мали зняти гіпсову пов’язку. Хлопець майже не підводився з ліжка. Він відчував таку всеосяжну втому, що рухатись не було ані сили, ані бажання. Можливо, річ була у пігулках, які йому приписали лікарі.

Гліб саме силкувався поправити під головою подушку, як двері палати раптом відчинились. Гліб аж закляк зі здивування. Найменше у світі він сподівався зустріти тут саме цю людину.

До його лікарняного ліжка з повільною важкістю підійшла... Черепаха... тобто вчителька світової літератури... тобто Катерина Михайлівна. Гліб за давньою шкільною звичкою вже готовий був вскочити з місця, але вчителька його спинила.

– Не треба! Не підводься, – сказала вона. – І не хвилюйся. Лікар сказав тобі не можна хвилюватись.

Гліб застиг, як був, не зводячи очей з вчительки.  Не хвилюватись виходило погано. 

– Як ти почуваєшся? – запитала вчителька, розглядаючи Гліба.

 Її голос був як зажди сповнений суворої владності. І в порожніх стінах палати він прозвучав дещо недоречно. Гліб відчув знайоме хвилювання – так наче він на уроці і має відповідати... от тільки він зовсім не а він неготовий і зможе відповісти хіба що на четвірку.

– Добре, – все ж спроміг видавити з себе Гліб. – Дякую.

Вчителька присіла на краєчок сусіднього ліжка й спрямувала на нього довгий задумливий погляд. Вона дивилася так пильно і доскіпливо, що Гліб зовсім знітився.

– Це добре, – сказала, опам’ятавшись, Катерина Михайлівна. 

Вона ідвелася з ліжка і відкрила пакет, який увесь цей час тримала в руці. На тумбочці почали один за одним з’являтись лоточки, пакуночки та пляшечки з йогуртами. 

– Я знаю, як годують в лікарнях, – сварливо говорила вчителька, вибудовуючи на тумбочці чималеньку піраміду, – а тобі треба набиратися сил. Он який худющий став. Щоб обов’язково добре поїв, а решту поставиш в холодильник. Я зайду навідатись до тебе завтра. 

– Дякую, – промимрив Гліб, не знаючи, що ще додати. 

– На здоров’я. Видужуй, – сказала вчителька і поважно прямувала до виходу. Та взявшись за дверну ручку, вона раптом завмерла. Повагавшись мить, знов повернулась до Гліба. 

– Я хотіла ще сказати... – мовила вона. – Я рідко коли помиляюся в людях. Дуже рідко. Але щодо тебе... щодо тебе я дуже помилялась. 

Гліб не знайшовся що на те відповісти. Вчителька пішла, і він лишився в палаті сам, намагаючись переварити те що щойно сталося.

Він не знав, що за день до цього візиту, Катерина Михайлівна по дорозі до магазину зустріла Полінчину бабусю з коляскою, в якій бавилась брязкальцем Міланка. Вони з нею довго розмовляли, а потім Ніна Антонівна запросила вчительку до себе додому.  Удвох вони попили чаю, і Катерина Михайлівна з перших уст дізналася всю історію Гліба та його маленької сестрички.

 Вона повернулась додому сповнена роздумів. Пригадувала всі ті події, вчинки й слова, що склали її враження про Усенко Гліба, на якого вона витратила стільки нервів. Знову і знову вона запитувала себе, як могла так помилитися в ньому.

* * *

Настав час прощатись.  Гліба виписали з лікарні і тепер на них з Міланкою чекала подорож до дитячого притулку, що знаходився в іншому місті. 

Гліб сидів у встеленій килимами кухні Полінчиної квартири, у колі найближчих друзів: Поліни, Ніни Антонівни та Андрія, який, дізнавшись про те що сталось, скоротив свій відпочинок і терміново повернувся до міста.

Поліна плакала. Та й Ніна Антонівна теж раз за разом утирала очі білою мереживною хусточкою. Завжди енергійний і позитивний Андрій, і той зажурився. Гліб, біля якого стояло кілька дорожніх валіз, тримав на руках Міланку готовий до виходу.

‒ Не сумуйте, ‒ сказав він. ‒ Ми ж не назавжди прощаємось. Як тільки досягну повноліття, оформлю опіку над Міласею, і ми обов’язково повернемось.

Поліна кивнула , силкуючись посміхнутися, але по щоках її рясно стікали сльози. 

Біля будинку вже чекала машина. Андрій поклав до багажника останні валізи і Гліб, взявши Міланку з рук Ніни Антонівни, сів до машини. Поліна ще довго дивилася услід авто, що від’їжджало у сповнену невідомості далечінь більше не в змозі гірких схлипувань.