Глава 22

Розмова з Глібовою матір’ю ні до чого не привела. Це лише допомогло соціальній працівниці, що прийшла за дитиною, швидше натрапити на її слід. Зрозумівши, що справа ускладнюється, вона викликала на підмогу ще кількох соціальних працівників та дільничого. 

Ніна Антонівна ледь не довела себе до серцевого нападу, намагаючись пояснити Глібовій матері та жінці з соціальної служби, як сильно переживає хлопець через загрозу розлуки з сестричкою. Проте соцпрацівниця не виявила особливого співчуття, лише досаду через затримку. Роки роботи з неблагонадійними сім’ями загартувала її проти таких виявів слабкості.

Глібова мати плакала, голосила, заломлювала руки, але рішення свого не міняла: Міланка для неї була втіленням зла, втіленням її ганьби, живим нагадуванням про провину. То ж їй здавалося, що позбувшись дитини, вона, разом з тим, позбудеться й всього іншого. Стерши минуле, зможе почати життя з нового листа.

Врешті решт, Ніна Антонівна так розхвилювалася, що в неї розболілося серце і їй довелося викликати швидку. Але і це не зупинило невблаганну долю в обличчі працівниці соціальної служби, до якої на той час уже приєднався і поліціянт, що вже не вперше допомагав їй у таких справах. 

Гліб ходив по квартирі, не знаходячи собі місця. Чому Ніна Антонівна так довго затримується? Чи вдасться їй переконати матір змінити своє рішення? Ці запитання свердлили мозок, не давали спокою. Час від часу він раптом застигав на місці й зупиняв схвильований погляд на Поліні, що сиділа на дивані, тримаючи на колінах Міланку. Поліна безпомічно дивилася на Гліба. Обоє вони почували себе маленькими дітьми, долю яких зараз вирішують дорослі. 

Міланка вже зголодніла й почала вередувати. Гліб вилетів з дому так швидко, що навіть не подумав про те, щоб збирати її речі, підгузки та пляшечки.

‒ Може збігати в магазин за сумішшю? Тут недалеко, ‒ запропонувала Поліна. Гліб поглянув на сестричку, що від невдоволеного кректання вже готова була перейти до більш впливових засобів переконування. 

– Та, мабуть... – сказав він. 

‒ Не хвилюйся, я миттю, ‒ сказала Поліна і, віддавши Глібу дитину, вибігла з квартири.

Не пройшло і десяти хвилин, як тишу пронизав звук дверного дзвінка. Невже Поліна так швидко, майнуло в голові Гліба. Поклавши дитину в крісло, він підійшов до виходу. Зазирнувши у дверне вічко, увесь похолов ‒ перед дверима стояла знайома соцпрацівниця зі стосиком паперів. Саме вона колись внесла їхню сім’ю до списку неблагонадійних. Біля неї тупцювалися ще кілька соціальних працівників, між яких вирізнявся своєю формою дільничий. Гліб швидко крутнув обидва дверні замки й заметався по квартирі.

Стукіт у двері та дзвінки ставали все наполегливішими. Соціальні працівники чули плач дитини, що долинав з квартири й вже готові були перейти до більш рішучих дій. Гліб прожогом кинувся до кухні. Приніс кілька стільців та забарикадував вхідні двері. Потім, підхопив Міланку. Відніс її до Полінчиної кімнати і зачинив за нею двері.

Гліб почув, як хтось кілька разів сіпнув вхідні двері.

‒ Хлопче, відчиняй! ‒ почув він чоловічий голос за дверима. ‒ Попереджаю, якщо не відчиниш сам, я змушений буду вибити двері. Опиратися закону ‒ злочин! Ми діємо в інтересах дитини!

Останні фрази явно було проголошено для сусідів, що один за одним почали підтягуватись до квартири Ніни Антонівни, запитуючи одне одного, що тут діється.

Від першого удару двері здригнулись і затріщали. Було зрозуміло: ще один такий удар і вони просто злетять з петель.

Гліб перестав метатися по квартирі та раптом застиг. Страх і відчай, що досі вирували в його душі перейшли в іншу якість. Його дихання сповільнилось, очі зіщулились, а на обличчя з’явився хижий вишкір. Вовк. Лютий звір, а не зацькований п’ятнадцятирічний хлопчисько стояв тепер посеред кімнати. І він загризе кожного, хто насмілиться наблизитись до його дитинчати.

Коли двері з гуркотом ввалились в середину, чоловік середнього віку в уніформі перший ступив у квартиру. Він так і закляк на місці, побачивши перед собою знавіснілого, майже божевільного підлітка з маскою люті на обличчі.

‒ Гей, хлопче… в-все гаразд, заспокойся, ‒ мовив поліціянт, позадкувавши до виходу.

Він звик мати справу з п’яними неохайними жінками, що з виттям хапалися за своїх сопливих чад. Ішов сюди, сподіваючись побачити переляканого зарюманого підлітка, а знайшов оскаженілого звіра.

‒ Заспокойся, хлопче, заспокойся, ‒ примовляв дільничий, трохи оговтавшись, ‒ ніхто не бажає тобі зла, заспокойся, просто віддай дитину…

Дільничий подав знак соціальним працівникам, аби ті викликали підмогу. Сам же з героїчною відвагою кинувся на п’ятнадцятирічного підлітка.

Гліб відбивався люто й відчайдушно, але все ж сила, а згодом і кількість (на підмогу до поліціянта прийшли кілька сусідів) були не на його боці. Хлюпаючи розбитим носом, поліціянт з виглядом мученика тримав Гліба за закручені за спину руки. Глібова матір увесь час голосно схлипувала, закривши руками обличчя.

‒ Заберіть дитину! ‒ наказав дільничий. ‒ Вона там, у кімнаті.

Де знаходилась Міланка здогадатися було не важко. Вона так кричала, що її гучності позаздрила б будь-яка поліційна сирена. 

Гліб, що стояв притиснутий до стіни, спромігся повернути голову. Побачивши, як соцпрацівниця увійшла до кімнати, де плакала Міланка, з останніх сил рвонувся з рук правоохоронця. В зап’ясті його щось голосно хруснуло, та він не зважав. Головне він зміг вирватись. За мить він вже відштовхнув жінку вбік і навалився спиною на зачинені двері, клацнувши за собою шпінгалетом.