Глава 21

Гліб з кожним днем ставав все сумнішим. Заклопотана справами мати не помічала того, вона вже мала покупця, який готовий був дати завдаток. Жінка горіла нетерпінням якнайшвидше все вирішити та назавжди попрощатися з цією квартирою і з цим містом.

Одного дня, повернувшись додому, Гліб знайшов на кухоннім столі стосик паперів, що, скоріш за все, стосувались продажу їхнього помешкання. Він сів на табуретку і знічев’я почав їх передивлятись. Чим далі він читав, тим блідішим ставало його обличчя і тим сильніше гупало в грудях його серце. Коли до кухні увійшла мати, Гліб тремтячою рукою показав документи.

‒ Мамо… що це? ‒ промовив він.

Мати глянула на папери й теж зблідла.

‒ Я вже кілька днів як хотіла з тобою поговорити про це… ‒ сказала вона.

‒ Ні, мамо... я не вірю! Ти... ти не можеш!

У Гліба перед очима поплив туман і до нього наче з мороку долинали материні виправдання та аргументи.

… ти маєш мене зрозуміти… я ніколи її не полюблю… я навіть не знаю, хто її батько…

‒ Як я можу про все забути й почати життя спочатку, ‒ говорила вона, ‒ коли один лише погляд на неї нагадує … про все те… про весь той сором… про ганьбу... Тим більше... Я не потягну вас двох фінансово. Мені це просто не під силу, зрозумій. Її удочерить якась гарна родина, і все у неї буде добре. Повір, так буде краще. Їй будь-де буде краще, ніж з матір’ю, яка очей на неї звести не може.

Гліб сидів, наче оглушений. Він ще не міг до кінця повірити, що той весь жах, про який говорить мати, правда. Нарешті, прийшовши до тями, він повільно підвівся з табуретки. 

‒ Ні, мамо, - промовив він. – Я не дозволю цього. Я ніколи на це не згоджуся!

‒ Це не тобі вирішувати, ‒ сказала вона тихо. ‒ Не ти її мати…

‒ Не я її мати!? ‒ Гліб зірвався на крик. Він увесь побілів, обличчя його перекосилося. ‒ Ні, ти помиляєшся! Ти помиляєшся, мамо! Із самого її народження я став їй і батьком, і матір’ю. Я її годував, доглядав, купував їй одяг та підгузки. Я втішав її, коли вона плакала! Лікував, коли хворіла! Я! Я це все робив! Не ти! І тепер ти кажеш, що не мені вирішувати?! Що я не маю права голосу!?

‒ Синку, повір мені, я доросла, і я знаю, як краще. Ти іще дитина…

‒ То тепер я дитина... ‒ гірко промовив Гліб. ‒ Чому ж ти не згадувала, що я дитина, коли мені доводилось усе на собі тягнути: готувати, прибирати, купувати продукти й сплачувати рахунки, щоб нам знов не відімкнули електрику. Чому ти тепер згадуєш, що я дитина? Знаєш, мамо... тато завжди наказував, аби я був твоєю опорою, твоїм захисником. Що це мій обов’язок, як чоловіка… але знаєш що? Ти теж маєш обов’язки перед нами з Міланкою. Обов’язки, яких ти ніколи не виконувала. Ти завжди думала тільки про себе… Ти зробила помилку, я розумію, і якщо від цієї помилки народилась Міланка, то що ж... може тобі й не треба про неї забувати. Кажу тобі, мамо, зараз ти робиш помилку значно більшу й страшнішу. Ти будеш шкодувати про неї усе життя! Благаю тебе, не роби цього! Хоча б заради мене не роби. Ти ж знаєш… знаєш як я люблю Міласю.

‒ Ну, досить вже, Глібе, заспокойся! Мені й так несолодко. А ти ще більше краєш мені серце, ‒ сказала мати й поклала руку йому плече. ‒ Все одно змінити вже нічого не можна… я вже підписала папери. За годину за нею приїдуть соціальні працівники.

Гліб скинув материну руку зі свого плеча. Він увесь затремтів, наче в пропасниці. Зараз чужі люди прийдуть і заберуть його Міланку. Перед його очима майнула жахлива картина. Як його маленька сестричка плаче в одному з численних ліжечок дитячого притулку. І нікому буде її втішити, нікому поколисати й заспівати колискової, хай навіть фальшивим голосом. 

‒ Ні, я не дозволю цього… Не дозволю! Я багато на що йшов заради тебе, але на це ніколи не піду! ‒ Гліба утер кулаком сльози й кинувся до кімнати, де щойно прокинувшись агукала Міланка.

‒ Глібе! Перестань, будь ласка! Уже все вирішено і ти не зможеш…

Та Гліб не слухав подальших слів. Він схопив на руки сестричку і кинувся з нею до дверей.

‒ Глібе, стій! Куди ти?! Повернися!!! ‒ кричала йому вслід мати. Вона спробувала завадити сину, та він відштовхнув її й кинувся геть з квартири.

Він поспішав у те єдине місце, де міг сподіватися на допомогу, розуміння і підтримку ‒ до Ніни Антонівни. Біг, притискаючи до себе маля, що не підозрюючи про трагічні події, які ось-ось мали статися у них у житті блимало на нього очима. На вулиці вечоріло і присмерк спустився на місто. Припустився дрібний дощик і Гліб щільніше притулив до себе дитину.

 Йому відчинила Поліна.

‒ Глібе, що з тобою? Що трапилось? ‒ вигукнула вона, побачивши змоклого блідого наче смерть хлопця. Гліб зайшов до кімнати не в змозі вимовити й слова. Його губи побіліли, він увесь тремтів.

‒ Міласю… хочуть забрати до притулку, ‒ сказав Гліб, безпомічно дивлячись на Поліну, ‒ мама вже підписала документи…

 У цей час з кухні з рушником у руках вийшла Ніна Антонівна. Вона охнула і застигла на місці, зачувши ті слова.

Жінка всадила Гліба на диван, дала йому склянку води й змусила випити, а потім розповісти усе від початку до кінця. Гліб закінчив розповідь і благально поглянув на неї запаленими, мов у лихоманці очима.