Глава 20

Почалися приготування до переїзду. Мати розмістила об’яву в місцевій газеті та на кількох сайтах в інтернеті. Почала готувати документи, бігати по нотаріусах. Вона повеселішала, і обличчя її просвітліло. Жінка так захопилася усіма тими клопотами, що, здавалося, для смутку і печалі в її душі не лишалося більше місця. Гліб спостерігав за цією метушнею зі змішаними почуттями: радість і гіркота міцно переплелися в його душі. 

Через кілька днів після повернення матері до них приплентався Степан.  Він не полишав надії розжитися хоча б на кілька гривень, аби втамувати невситиму спрагу, що не давала йому спокою ні вдень, ні вночі. Але на радість Гліба, мати навіть на поріг його не впустила.  

Гліб намагався якомога більше часу проводити з Поліною. Він ще не казав їй про від’їзд, немов тим хотів обманути гірку реальність. Лиш дивився на неї зі смутком і часто зітхав. Хлопець навіть не думав відкривати їй свої почуття. Який в тому сенс? Навіщо починати те, що вже  наближалось до завершення. 

– Як там Міланка?  – запитала Поліна одного дня, коли вони гуляли тінистою алейкою парку. – Якось дивно не бачити її щодня... 

На вулиці було по-літньому жарко, і Поліна тримала в руці ванільне морозиво. На ній були коротенькі джинсові шорти та біла футболка. Поліна поглянула на Гліба з-за темних скелець сонцезахисних окулярів. Він лиш промимрив щось нерозбірливе у відповідь.

– А мама твоя як? У неї все добре?

– Ага.

Поліна зупинилась і запитливо подивилась на друга. 

– Щось трапилось? Чому ти такий... убитий останнім часом?

– Та ні, все добре, – відповів Гліб і спробував витиснути з себе посмішку.

– Ага, майже повірила, – сказала Поліна. – Я ж бачу, що щось не так. У тебе все по очах видно. 

Гліб зняв з Поліниного носа окуляри й надягнув на себе.

– А так? – сказав він, знов зобразивши на обличчі посмішку.

– Дуже смішно! – сказала Поліна. –  Ну що ж, якщо хочеш брехати, бреши! Але не мені. Комусь іншому. Я не дурна!

Вона розсердилась і відійшла вбік.  Сівши на нагріту сонцем лавку,  склала руки на грудях. Гліб вмостився поряд. Зняв окуляри й обережно поклав їх біля дівчини. 

– Нічого не хочеш розказати? – запитала Поліна.

Гліб вагався довгу хвилину.

– Добре. Скажу, – мовив він нарешті і поглянув на Поліну.

Її очі здавалися неможливо синіми від сонячного проміння та безхмарного неба над ними. А може через раптове хвилювання, що несподівано охопило її. 

– Я вже давно хотів тобі дещо сказати...  Ніяк не міг наважитись... – почав було Гліб і затнувся, підбираючи слова. –  Розумієш... 

Збившись він замовк, безпомічно поглянувши на Поліну.  

– Розумію, – видихнула вона. Її обличчя раптом опинилось зовсім поряд.  Гліб побачив, як ледь помітно зрадницьки сіпнулись її губи. 

Світ навколо раптом втратив чіткість, розмився, а потім і зовсім зник. Вони лишились тільки вдвох. Нікого і нічого більше не існувало. Тільки вони. І їх перший, з присмаком ванільного морозива поцілунок. М’які, прохолодні губи Поліни. Її тонка смаглява долоня в його руці. Відчуття чогось нового і прекрасного, що раптом з’явилось нізвідки й огорнуло їх мерехтливим сяйвом. 

Поліна відхилилась, поглянула на Гліба затуманеним поглядом. Магія обірвалась, але її відгуки все ще бриніли в повітрі. Віддавалась бентежним хвилюванням від одного лише погляду, від близькості, від випадкового дотику. 

Що може бути прекраснішим за перший поцілунок? Поцілунок щирого кохання. І нехай повітря навколо бринить передчуттям розлуки, а два ще зовсім юних серця от-от розіб’ються об гострі холодні камені реальності…  то все мине, час все зцілить, а рани загояться.  Спомини поблякнуть... Лише цей,  перший сповнений трепетних почуттів поцілунок ніколи не згасне, назавжди залишиться в пам’яті.

Звістка про переїзд Гліба вразила дівчину більше, ніж вона хотіла показати. Вона зблідла і погляд її згас.

‒ Навіщо переїжджати? ‒ запитала вона. ‒ Невже це так необхідно?

Гліб лише тяжко зітхнув і опустив очі.

‒ То все вже вирішено? Це остаточно?

‒ Так. Мама вже й об’яву дала.

Поліна скочила з паркової лавки, на якій вони сиділи, і почала ходити туди-сюди, гарячково обмірковуючи почуте. Вона думала і нічого не могла вигадати. Неминуча розлука постала між ними болісним передчуттям. Але вона не розділила, а навпаки зблизила їх ще сильніше.

Гуляючи по парку, вони тепер постійно тримались за руки, не бажаючи ні на мить відпускати одне одного. Немов боячись загубитись в шаленому вирі цього невблаганного світу.

Одного дня, коли Гліб з Поліною гуляли містом, до них з-за рогу будинку несподівано вийшов Марк. Він увесь якось побляк і наче зменшився. Де й поділась його весела безшабашність. 

– Поліно, можна тебе? – сказав він, старанно не помічаючи Гліба. – На кілька слів. 

Поліна мимоволі торкнулась пальцями щоки. Туди, де ще зовсім недавно красувався синець.