Глава 19

У тісному коридорчику квартири було майже темно. Ранкове сонце, просіюючи промені крізь нові кухонні фіранки, не мало влади над сутінками, що збилися в найглухіших закапелках. Замість лампочки над головою висів самий лише дріт, nож сутінки утвердили тут свою владу і в будь-яку пору дня заселяли це місце темрявою.

Так було протягом багатьох місяців, але не сьогодні. Сьогодні тут запалилося інше світло. Світло, що змусило поблякнути навіть сонце. То було світло радості та щастя. Мати обіймала двох згорьованих по її ласці дітей. І нехай чаша радості мала чималу дещицю гіркоти й каяття, все ж той напій мав виразний присмак надії.

Наступного ранку Гліб прокинувся від незвичних звуків. В одних трусах, кошлатий і заспаний, він зайшов до кухні. Мама готувала сніданок. Гліб застиг на місці, дослухаючись до шкварчання засмажки на сковорідці. Йому здалося, що він знов повернувся в дитинство. В те далеке примарне минуле, коли ще був живий його тато, і вони мали звичайну родину, що не значилась в паперах соцпрацівників як неблагополучна.

‒ Доброго ранку, ‒ сказав Гліб, потираючи долонею заспане обличчя.

‒ Доброго ранку, ‒ відповіла мати, ‒ Сідай снідати, я приготувала омлет з макаронами.

Мати була бліда та змарніла. Її обличчя було сумним, а окреслені темними колами очі припухлі від сліз.

‒ Ма, усе гаразд? Що трапилось? ‒ занепокоївся Гліб.

Мати підставила сину тарілку, та шматок не ліз йому до горла.

‒ Їж. Чого не їси? ‒ сказала мати. ‒ Зі мною все добре. Просто думала. Всю ніч, не могла заснути. Мені так шкода… Господи, ці два роки…

‒ Ма, то все вже минулося! Тепер усе налагодиться. Усі ми робимо помилки.

‒ Ох, в тому то й річ, що не можу все те забути. Не можу! ‒ сказала мати. Вона сіла на стілець і розпачливо заломила руки. ‒ Всі ці спогади… ця квартира… тут усе мені нагадує про ті жахливі речі, що я накоїла. Про мої помилки…

Гліб підійшов до матері й, присівши біля неї, узяв її за руку.

‒ Ми щось придумаємо. Хочеш, зробімо ремонт. Переклеїмо шпалери, зробимо перестановку ‒ все що захочеш. Ти ж знаєш, я все зроблю.

‒ Знаю… ‒ прошепотіла матір, підносячи його руку до своєї щоки. ‒ Ти ж розумієш, творчим людям... важче за інших.

Гліб посміхнувся. Мати так зазвичай говорила батькові, коли у них виникали суперечки. І цим роззброювала свого сильного, завжди бадьорого чоловіка. Вона перемагала його силу своєю слабкістю.

‒ Синку, я хочу почати все спочатку, але я не можу зробити це тут, ‒ мати роззирнулася довкола з жагучою ненавистю в погляді. ‒ Тут навіть стіни нагадують про... про весь той жах... про ганьбу.

‒ Що ти хочеш сказати?

‒ Я хочу переїхати звідси. Продати квартиру… почати все спочатку. Ми б могли оселитися біля моря. Що ти на це скажеш?

У Гліба перехопило подих. Якби мати сказала таке місяць тому, він би згодився. Згодився без вагань. Але тепер у нього тут було життя. Була дівчина, яка йому подобалась. Його перше, таке несміливе, кохання. Невже він так ніколи й не дізнається чи взаємні його почуття? Невже йому знов доведеться все кидати й починати спочатку десь у новому невідомому місті?

 ‒ Мамо, але ж… може…

‒ Ні, ти послухай. Це ідеальний план. Що нас тут тримає? Це місце сповнене нещастя. Я просто не зможу бути щасливою тут, у цій гнилій дірі, у цьому жорстокому місті. Синку, якщо ти мене любиш, якщо хочеш мого щастя, ти згодишся.

Гліб проковтнув гіркий клубок, що підкотив до горла та, опустивши очі додолу, підвівся. 

‒ Добре мамо. Добре. Ми переїдемо. Якщо це зробить тебе щасливою, давай переїдемо.

Мати підійшла до сина й обійняла його своїми теплими м’якими руками. Він відчув її рідний, дорогий запах. Безмежна любов переповнила його душу. І хоча біль при одній лише думці про переїзд обпікав його зсередини, він знав, що це ціна, яку доведеться заплатити. Це ж його мати. Його слабка беззахисна мати, яку батько заповідав йому берегти. Краще вже він проковтне свою тугу і свій біль. Адже він чоловік, він має бути сильним. Так завжди навчав його батько і його слова стали мірилом усього його життя.

Рішення було прийняте, і біль щемів у серці Гліба. Перші пагони кохання, що не так давно пробились в його серці треба було вирвати, викорчувати з корінням, викинути як сміття. Це кохання розквітло несподіване і непрохане. Ні, не про Соломію думав зараз він, не через неї краялась його душа. Два роки Гліб таємно задивлявся на цю дівчинку. Два роки вона йому подобалась, але варто було лише один раз з нею поговорити, і чари розвіялись.

Про таких, як вона говорять: біла і пухнаста. Просто таки маленьке пухнасте зайченя, що ледь не втрапило у зубасту пащу вовка. «Заговори зі мною, щоб я тебе побачив» ‒ сказав колись дуже слушно Сократ. Після однієї лише розмови Гліб зрозумів: Соломія ‒ гарна дівчина, але їй ніколи по-справжньому не зачепити жодної струни його серця. 

Гліб важко зітхнув. З того дня, як там у парку до нього підійшла Поліна, він мимоволі, сам того не помічаючи, почав закохуватись в неї. Чим більше він її пізнавав, тим ближчою і дорожчою вона йому ставала. Він ще навіть самому собі не наважився до кінця зізнатися у своєму коханні… а вже доводилось прощатись. Гліб стис кулаки, вганяючи нігті в долоні, немов намагався витиснути з себе увесь біль.