Глава 18

Квартира, що ось уже два роки була домівкою Глібовій родині звикла мати неохайний і занедбаний вигляд. То ж дійство, що розгорнулося на початку тижня було для неї дивовижею. Вона розгублено блимала чисто вимитими шибками, двері її були здивовано прочинені, а всередині лунала музика.

Посеред кімнати Поліна та Гліб у фартухах та гумових рукавичках, озброєні відрами з водою, ганчірками та щітками уже кілька годин поспіль відмивали, відтирали, чистили та драїли. Вони готувались до приїзду Глібової матері. 

Ніна Антонівна теж була тут. Вона стояла з Міланкою на руках і керувала операцією, з вправністю справжнього полководця. Її огрядна постать у чорному вбранні перекочувалась з кімнати в кімнату, віддаючи накази та розпорядження. Жінка принесла з собою кілька покривал на ліжка, скатертину на стіл та нові мережевні фіранки. Вперше з моменту заселення Гліба у квартирі стало затишно. Останній штрих – Полінчина бабуся поставила в вазу букет квітів, і все було готово до довгоочікуваної події. 

Ніна Антонівна ніколи не запитувала у Гліба про особливості хвороби його матері. Вона вже й так давно про все здогадалась. До того ж вона спілкувалась з іншими бабусями на лавочках біля під’їзду. Ті пліткарки з задоволенням та неабиякою красномовністю підтвердили всі її підозри.

І ось тепер, коли квартира сяяла і виблискувала чистотою, а два спітнілі робітники пішли вмиватися, Полінчина бабуся врочисто повідомила, що йде додому дивитися серіал.

Гліб з Поліною усілися на дивані. Гліб посадив Міласю до себе обличчям і гуцикав на колінах. Дитина, зрадівши такій нагоді, потягла рученята йому до обличчя. Гліб нахилився до неї, і дівчинка враз схопила його за носа. Її гострі нігтики уп’ялися у його шкіру так, що в бідного Гліба на очах виступили сльози. 

‒ Правильно, Міласю! Так йому! – засміялась Поліна.

Побачивши, що обличчя Поліни з’явилося у межах її досяжності Міланка відпустила Глібового носа і потягнулась до неї. Поліна перехопила її рученя на півдорозі.

‒ Е, ні! Зі мною так не можна! Ми, дівчата, маємо триматися разом.

Поліна поглянула на малесенькі Міланчині пальчики.

‒ Ого, Міласю, ну у тебе й манікюр! Глібе, у неї нігті довші ніж у мене!

‒ Та знаю. У неї такі маленькі пальчики. Я завжди боюся їх відрізати. Отож і чекаю до останнього, щоб зайвий раз не стригти.

Поліна встала і взяла з шухлядки манікюрні ножиці. Після генерального прибирання вона вже знала не згірше Гліба де тут і що знаходиться.

‒ Іди приготуй чаю, а нам лиши наші дівочі справи, ‒ сказала вона, забираючи дитину.

 Через п'ятнадцять хвилин Мілася могла похизуватись рівненько підстриженими нігтиками, нафарбованими темно-червоним лаком (іншого Поліна не знайшла).

Всадивши Міланку до дитячого стільчика для годування, Поліна знов витягла з кишені мобільника. Протягом усього часу, що вони наводили лад у квартирі, їй одне за одним приходили повідомлення. Вона лише читала, зводила вгору брову і знов клала телефон до кишені шортів. Гліб здогадався, що ті повідомлення були від Марка. Але він не мав звички пхати носа у чужі справи, то ж і зараз не зронив жодного слова з цього приводу.

‒ Знаєш, ‒ сказала Поліна, ‒ так дивно, я завжди думала, що мені подобається Марк. А після тої дискотеки я спробувала… розібратись, що саме мені в ньому подобається. ‒ Поліна сіла на табуретку і, поставивши перед собою руку, почала загинати свої наманікюрені пальчики.

‒ Мені подобається, що він такий вродливий і стильний, що він популярний, ну, і що він старший, звісно. Що коли я з ним, інші дівчата мені заздрять… ‒ Поліна поглянула на свої стиснуті пальці. ‒ Здається, не так і мало, але ж… це ніщо! Взяти тебе, наприклад… майже усі ці пальці можна відразу ж розігнути. Але ж… ти вартий десяти таких як Марк. Хоча спочатку я і вважала тебе, недалеким грубіяном… але виявилось, що ти зовсім інший: глибокий і розумний і … добрий… у всякому випадку до тих, хто тобі важливий.

Гліб посунув до Поліни чашку з чаєм (він завбачливо поставив її на тарілочку, аби, не дай боже, не лишити пляму на новій скатертині).

‒ А я завжди вважав тебе пихатою, зарозумілою і стервозною, ‒ сказав він, відсьорбуючи чай зі своєї чашки.

Поліна склала губи бантиком.

‒ Сподіваюся ти зараз ще щось додаси на кшталт: «А насправді…», або «А виявилось…»

Гліб витримав паузу, а потім криво усміхнувся.

‒ Ну ні. Те що ти пихата і зарозуміла це неспростовний факт… ‒ сказав він.

‒ Та ну тебе! ‒ Поліна запустила в нього бубликом.

Гліб вправно впіймав його в повітрі, і поклавши назад в тарілку, продовжив.

‒ І стервозності тобі також не позичати… але це все показне, це наче захисна броня. І якщо не полінуватись і докопатись до суті… ‒ Гліб замовк, аби відсьорбнути новий ковток чаю.

‒ То що ж? Що ж як докопатись? ‒ аж завовтузилась з нетерплячки Поліна.

‒ Га? Ти щось сказала? Я недочув.

‒ Ну, все! Ти напросився на великі неприємності, ‒ мовила Поліна, підводячись з-за столу.

Зав’язалась жартівлива боротьба, під час якої Гліб тільки й встигав вигукувати: «Обережно, чашка!», «Не зачепи хлібницю!!», «Не розбий вазу!!!» Вони надурілись так, що у них аж животи заболіли від сміху. Причому Мілася пищала й агукала з не меншим азартом, бачачи як веселяться і гарцюють старші. Нарешті підлітки знесилено попадали на диван. Гліб повернув голову до Поліни.